«Ми повернемось додому разом»

34-річна Аліна Ферлій тікала з Північної Салтівки м. Харкова разом зі своєю 6-річною донькою Стефанією та свекрухою Мариною Олександрівною ще в лютому. Як і багато інших людей, вона тоді не розуміла, що після 24 лютого її життя зміниться назавжди.

«Прокинулися ми від звуків вибухів: дім здригався, на вулиці стояв гуркіт літаків, – розповідає Аліна. Нам було дуже страшно, особливо Стеші. Вона мене запитувала: «Мама, що це таке?..» А я не могла їй відповісти, оскільки тіло заклякло, ноги були неначе ватяні. Розумом я усвідомлювала, що почалася війна, але не хотіла в це вірити. Ми швидко зібрали документи і речі у валізу та вирішили їхати до моїх батьків у Велику Рогань.»

 – Розумію, що це була не дуже гарна ідея, але іншого рішення не було. Росіяни на той час вже стояли у Вільхівці та Малій Рогані. Це майже за 9 кілометрів від будинку моїх батьків.

По дорозі з Північної Салтівки до Великої Рогані росіяни вже розстрілювали мирне населення, яке намагалося покинути місто. Молоду жінку та її сім’ю врятувало лише те, що їхня машина не поїхала по Окружній дорозі.

Не розуміючи нічого, у великому страху Аліна з донькою, чоловіком та свекрухою дісталися батьківського будинку жінки.

Увечері 24 лютого вимкнули світло, якого потім у Великій Рогані не було ще дуже довго.

Сім’я облаштувала схованку в льоху біля будинку і там намагалася переховуватися, коли починалися ракетні обстріли.

– Аліно, розкажіть, будь ласка, як Стеша реагувала на зовнішні події. Мабуть, вона дуже злякалася?

– Звичайно, вона довго не могла заспокоїтися. Дитина переживала великий жах. Їй навіть не хотілося повертатися до будинку, щоб переодягнутися. Стеша спала одягненою. Вона плакала і казала: «Мамо, я не буду роздягатися, бо потім не встигну зібратися і ви мене не врятуєте.» Уявіть, що таке каже шестирічна маленька дівчинка, яка до цього завжди була сміливою дівчинкою. Але вмить їй довелося подорослішати і міркувати як доросла людина. Ми розуміли, що так далі жити неможливо і що дитяча психіка може зруйнуватися вщент. Вирішено було заради дитини їхати далі…

Деякий час Аліна з донькою мешкали в селі Ліщинівка, Уманського району Черкаської області.

Там Аліна зі Стешею трішки прийшли до тями. Дитина почала бавитися з однолітками, радіти та усміхатися. Місцеві мешканці допомагали жінці з дитиною продуктами харчування та намагалися підтримувати морально.

Але, оскільки Стефанія дорослішала, почала проявляти свій характер, мати розуміла, що дитині потрібно мати впевненість у завтрашньому дні та обов’язково вчитися. Звичайно, щоб мала пішла до школи, треба було їхати до великого міста, де було більше можливостей для реалізації планів.

Так, у червні цього року сім’я переїхала до Києва.

– Я постійно думала про дитину, – ділиться Аліна. – Мені хотілося, щоб у школу моя донька ходила разом з іншими дітьми. Щоб дитина зрозуміла, що таке дисципліна.

Для Стеші було дуже важливо, що вона стала першокласницею, що їй, як і іншим дівчаткам на перше вересня, мама вплела в коси гарні стрічки. Дівчинка познайомилася зі своєю першою вчителькою та спілкувалася з однолітками на перших у своєму житті уроках.

Крім цього, Стефанія – дуже обдарована дитина. Вона займається гімнастикою, вчить напам’ять вірші та ходить на творчі заняття в Дитячий простір «Карітас-Київ», де залюбки пізнає навколишній світ. А в цьому їй та іншим діткам-переселенцям допомагають соціальні педагоги.

Аліна та її донька дуже сумують за рідним Харковом, адже там залишився тато Стеші, бабуся, дідусь та інші родичі. Ненависть маленької дівчинки до «руських освободітєлєй» дуже велика, мабуть, ще більша за ненависть будь-якої дорослої людини. Адже в неї відібрали не тільки рідний дім, а й дитинство. І це дуже страшно. Таких сімей дуже багато. Війна перевернула життя мільйонів. Але українці, від малечі до дорослих, нація героїв. Тому ми обов’язково подолаємо всі труднощі і переможемо.

– Я завжди хотіла жити у своїй країні, зі своїм менталітетом та традиціями. Хоча багато наших традицій співпадають з європейськими, все одно ми маємо власну ідентичність, – ділиться Аліна. – Страх нікуди не дівся, але ми з цим впораємось. Я живу заради своєї дитини, як і будь-яка мати, мрію лише про краще майбутнє для своєї доньки. А додому ми обов’язково повернемось. Головне, що нас там чекають.

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.