Галина Володимирівна та Іван Анатолійович Майстренки проживали в селі Коцюбинське, поблизу міста Ірпінь. Та вже 25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабного вторгнення, вони були змушені поїхати до Колонщини, села Макарівської громади Бучанського району Київської області. Тут проживала мати пана Івана. Жінка була лежача, тому залишити її саму Майстренки не змогли. Та й як відчували, що саме цей район буде знищений та замордований армією країни-агресора.
«Цей будинок – спадщина чоловіка. Ми приїхали на другий день початку повномасштабної війни. Свекруха, мати чоловіка, була ще жива. Мала 97 років, вона була лежача. Ось ми й цю війну, мордор та холодну зиму. Тяжко було, але пережили», – розповідає пані Галина.
Подружжя у шлюбі вже 50 років. Не багато, й не мало, але всі болі, труднощі та жахіття проходять разом. Майстренки раніше жили в Чорнобилі та були ліквідаторами під час Чорнобильської катастрофи на АЕС.
«Ми жили в Чорнобилі, і на другий день ми вже працювали на кар’єрах – пісок грузили для вертольотів. Чоловік був директором Чорнобильської кінофікації. Катастрофа сталася 26 квітня, а евакуювали нас аж 4 травня», – згадує Галина Майстренко.
Подружжя на все життя запам’ятали 27 лютого, тому що саме в цей день вперше бомба прилетіла на їхнє подвір’я. У цей час усі троє перебували в будинку. На щастя, сильні пошкодження були лише у будинку.
«Уже на четвертий день сюди прилетіло, відразу тут за стінкою (показує). Тут була пічка та двері. Виходить так, що я лежала на диванчику відразу за стіною був приліт. Тому все скло, всі полички, весь посуд летів на мене. Після цього ми вже нікуди не виходили. Всі були в одній дальній кімнаті, лежали на підлозі і через нас всі осколки літали. У нас в дворі й окупанти були. Одні машину вскрили, замки зламали, думали, що там акумулятор, але інші ж забрали ще до них», – зі сльозами на очах ділиться спогадами Галина Володимирівна.
Сім’я Майстренків радіє тому, що у домі були книги, тому що це їхнє хобі, а ще це був один зі способів відволіктися та справитися з жахіттям російського вторгнення в Україну.
«Ми дуже любимо читати – це те, що врятувало під час війни. Тут багато літератури, деякі книжки навіть двічі перечитали. А ті книги, що були російською мовою, ще з часів навчання, використовували, щоби пічу топити та зігріватися взимку», – розповідає Іван Майстренко.
Виїхати з Колонщини сім’я не могла. Спочатку були труднощі з матір’ю Івана Анатолійовича, пізніше було небезпечно.
«Бабуся (свекруха) була лежача, куди виїжджати. Нам телефонували родичі з Фастівського району, і казали, що приїдуть та нас заберуть. Та ми сказали, що нікуди вже не поїдемо, тут Житомирська траса – небезпечно», – каже пані Галина.
Після того, як Збройні сили України відвоювали Бучанський район, а місцеві жителі та місцева влада почали відкривати злочини російської армії у їхніх селах та містах – почали також збирати інформацію про постраждале майно, адже попри все люди хотіли повернутися додому і продовжувати жити.
«Коли тільки вилетіли вікна, нам плівку видали лише і все, щоби нічого не літало. Пізніше, як окупанти пішли із району, була Комісія від Військової адміністрації Макарівського району. Вони фотографували і все записали. Потім подзвонили з Макарівської адміністрації і сказали, що нам склопакети нададуть. Але у нас віконні рами були перекошені, нікуди скло ставити. Ми відмовилися. Та пізніше сказали, що приїдуть з Карітас-Київ. І нам уже вікна поставили, тому іншу зиму пережили вже в теплі!», – згадує з вдячністю Галина Майстренко.
Галина та Іван Майстрени отримали допомогу у межах проєкту «Допомога вразливим домогосподарствам, що постраждали від конфлікту в Україні», що фінансується підтримки Хабітат для людства Інтернешнл (HFHI), Католицької служби допомоги (CRS).