Підготовка дитини до школи — це значні витрати для кожної родини. В умовах війни, вимушеного переселення, втрати роботи та інших життєвих викликів для багатьох сімей придбати все необхідне для навчання стає серйозним фінансовим навантаженням.
Саме тому Карітас-Київ у межах всеукраїнської благодійної акції «Шкільний портфелик 2026» передав 520 шкільних наборів дітям, які проживають у Києві та Київській області.
Допомогу отримали діти з різних соціально вразливих категорій, зокрема:
• внутрішньо переміщені особи; • сім’ї, які перебувають у складних життєвих обставинах; • діти військовослужбовців і ветеранів; • діти та молодь з інвалідністю; • багатодітні сім’ї.
У кожному портфелику — необхідне шкільне приладдя. Але ця допомога має значно ширший зміст. Для дитини можливість прийти до школи з новим рюкзаком і всім необхідним — це відчуття підготовленості та впевненості. Для батьків — реальна підтримка в той час, коли родина має багато інших нагальних потреб.
У 2026 році акція «Шкільний портфелик» об’єднала людей і партнерів із різних країн. Завдяки зібраним коштам на благодійній платформі dobro.ua, підтримці соціально відповідального бізнесу — ТОВ «ІнтенсоСервіс», а також партнерів з Іспанії та Данії нам вдалося підготувати та передати 520 шкільних портфеликів дітям Києва та Київської області.
Окремо дякуємо кожному, хто долучився до збору на dobro.ua. Кампанія, яку Карітас-Київ реалізовував на платформі, стала частиною спільних зусиль, що дозволили допомогти дітям підготуватися до нового навчального року.
520 портфеликів — це 520 конкретних дітей, які отримали необхідне для навчання.
У цьому і є сила благодійності: коли внесок однієї людини, відповідальність бізнесу та міжнародна солідарність об’єднуються, допомога стає відчутною там, де вона найбільше потрібна.
Дякуємо всім партнерам, благодійникам і небайдужим людям, які стали частиною «Шкільного портфелика 2026». Дякуємо за можливість підтримати дітей і розпочати новий навчальний рік разом!
Цього літа Карітас-Київ співпрацював із Міжнародним дитячим центром «Артек», де наші фахівці проводили тематичні заняття для дітей, які відпочивали в таборі.
Для Карітас-Київ така взаємодія є можливістю розширювати психосоціальну підтримку дітей та працювати там, де вони проводять час, спілкуються з однолітками й набувають нового досвіду. Табірне середовище створює для цього особливі умови: діти перебувають у спільноті, взаємодіють наживо, вчаться домовлятися, працювати в команді та відкривати власні здібності.
Під час зустрічей фахівці Карітас-Київ пропонували дітям різні формати занять, спрямовані на взаємодію, самовираження та розвиток навичок, важливих у повсякденному житті. Через спільну діяльність, творчість, гру та спілкування діти можуть краще пізнавати себе, вчитися чути інших і отримувати досвід безпечної взаємодії у групі.
У час війни така робота має особливе значення. Діти продовжують жити в умовах тривалої невизначеності, адаптуватися до змін і водночас потребують звичайного дитинства — руху, дружби, спільних вражень і можливості бути частиною спільноти. Саме в таких просторах формується життєстійкість — через досвід подолання складнощів, підтримку інших, відновлення після напруження та відчуття власної здатності діяти.
Співпраця Карітас-Київ і Міжнародного дитячого центру «Артек» об’єднує різний досвід і можливості заради спільної мети — створювати для дітей середовище, у якому є місце для розвитку, підтримки та участі.
Робота з дітьми потребує системності й готовності шукати нові формати взаємодії. Саме тому партнерства між благодійними, соціальними та дитячими організаціями мають важливе значення: вони допомагають поєднувати професійний досвід, ресурси й середовища, у яких діти можуть отримати необхідну підтримку.
Цього літа Карітас-Київ уже мав можливість долучитися до табірного життя дітей в «Артеку». Ми вдячні команді Міжнародного дитячого центру за співпрацю та можливість разом працювати з дітьми. Сподіваємося, що ця взаємодія матиме продовження. Адже підтримка дитинства — це спільна справа тих, хто готовий об’єднувати зусилля заради майбутнього дітей.
Виховання дитини з інвалідністю часто вимагає від батьків значно більше організаційних, емоційних і психологічних ресурсів. Медичні питання, реабілітація, навчання, взаємодія із соціальними службами, щоденні побутові ситуації — усе це формує окрему реальність родини, у якій підтримка потрібна не тільки дитині, а й дорослим.
У Карітас-Київ працює Батьківський клуб для мам і тат, які виховують дітей з інвалідністю. Заняття проводять фахівці, зокрема психолог. Теми зустрічей стосуються психологічного стану батьків, взаємодії в родині, складних життєвих ситуацій та способів давати собі раду з навантаженням, яке супроводжує тривалий догляд.
Водночас значну частину клубу формують самі учасники. Іноді батьки домовляються провести для групи окрему зустріч, підготувати спільну активність або поділитися власним досвідом. У таких моментах виникає горизонтальна підтримка — батьки говорять з батьками, які добре розуміють специфіку щоденних ситуацій, пов’язаних із вихованням дитини з інвалідністю.
Для інклюзивного середовища важлива доступність різних форм підтримки. Психологічне консультування, групові зустрічі, спілкування з іншими родинами та участь у спільних активностях можуть допомагати батькам краще розуміти власні потреби й знаходити практичні рішення для конкретних обставин.
Батьківський клуб Карітас-Київ — один із форматів такої роботи. Тут професійна підтримка поєднується з досвідом самих родин, а програма зустрічей може змінюватися відповідно до запитів учасників.
Інклюзія стосується всієї родини. Тому створення доступних і безпечних просторів для батьків дітей з інвалідністю є важливою частиною підтримки родин та розвитку інклюзивного суспільства.
Улітку цього року Оленка прийшла до Карітас-Київ із короваєм у руках. Святковий хліб вона спекла сама — у пекарні, де тепер працює. Але два роки тому дівчина прийшла сюди за зовсім іншого обставин.
Тоді в Оленки не було роботи, власного житла і людини, до якої вона могла б звернутися по допомогу. Після смерті бабусі, яка була для неї найближчою людиною, дівчина залишилася фактично сама. Після школи вона не могла жити з батьками й намагалася почати самостійне життя.
У 19 років Оленка потрапила в ситуацію торгівлі людьми та пережила експлуатацію. Спільними зусиллями правоохоронців та фахівців Благодійного фонду «Карітас-Київ» дівчину вдалося визволити.
Після визволення перед нею постало життя, яке потрібно було складати буквально по частинах. Спершу йшлося про базові потреби: безпечне місце для проживання, їжу, одяг, лікування. Паралельно треба було розібратися з документами, юридичними питаннями і тим, що відбувалося з нею після пережитого.
Наступні два роки поруч із нею були психолог, юрист і соціальні працівники Карітас-Київ. Вони допомагали вирішувати побутові й юридичні питання, шукати житло, проходити лікування, а згодом — визначитися з професією і знайти роботу. Оленка робила багато маленьких кроків, кожен із яких вимагав від неї знову вчитися покладатися на себе.
Зрештою дівчина обрала професію, пов’язану з тим, що сьогодні принесла до Карітасу. Оленка працює в одній із київських пекарень. Пече хліб та іншу випічку і каже, що їй подобається ця робота. Тепер вона сама заробляє на життя і самостійно вирішує, яким буде її наступний день.
«Фахівці Карітасу стали для мене людьми, які були поруч і вірили в мене тоді, коли мені самій було складно повірити у власне майбутнє», — розповідає Оленка.
Тому вона повернулася туди, де колись сама потребувала допомоги, уже з власним подарунком. Коровай вона спекла своїми руками.
«Цей коровай став для нас особливим символом вдячності. А її усмішка — найціннішим результатом двох років спільного шляху», — говорить Ірина Бойко, керівниця няпряму протидії торгівлі людьми у БО «БФ «Карітас-Київ».
Для людей, які працюють із постраждалими від торгівлі людьми, визволення — лише одна частина роботи. Після нього людині часто доводиться заново вибудовувати побут, відновлювати документи, здоров’я і довіру до інших, вчитися заробляти на життя та приймати рішення вже без чужого контролю. У випадку Оленки цей шлях зайняв два роки. Тепер вона пече хліб сама. І, можливо, саме тому її коровай, принесений до Карітасу, важить трохи більше, ніж звичайний святковий хліб. У ньому є те, чого два роки тому в її житті майже не залишилося — відчуття, що тепер вона може сама визначати, куди йти далі.
Міжнародне волонтерство — це не лише про допомогу. Це про зустріч людей, культур і досвідів, про взаємну підтримку та солідарність, яка долає кордони.
Саме таким став досвід Сільвії Опрісніг — волонтерки з Австрії, яка приїхала до України та долучилася до діяльності Карітас-Київ.
Сільвія живе у Зальцбурзі та працює у Міністерстві освіти Австрії. Вона навчалася на факультеті психології, а в майбутньому планує працювати психотерапевткою. Її професійний та волонтерський досвід уже багато років пов’язаний із людьми, зокрема дітьми та підлітками, які пережили вимушене переміщення.
Її перший волонтерський досвід датується 2015 роком — тоді Сільвія допомагала біженцям із Сирії. Після початку повномасштабної війни Росії проти України вона долучилася до допомоги українцям, які прибували до Австрії.
Під час перебування в Україні Сільвія стала частиною волонтерської спільноти Карітас-Київ: проводила зустрічі для дітей та підлітків, розповідала про Австрію, її культуру і традиції, долучалася до майстер-класів, арттерапевтичних занять та фестивалю «Почайна: державність, соборність, витоки».
Ми поговорили із Сільвією про її знайомство з Україною, міжнародне волонтерство, людяність і те, як навіть невелика допомога може впливати на життя людини.
— Сільвіє, розкажіть трохи про себе.
— Мене звати Сільвія, я живу у Зальцбурзі, Австрія. Працюю у Міністерстві освіти. Зокрема, маю стосунок до проєкту PISA — міжнародного дослідження якості освіти, яке оцінює знання та навички 15-річних підлітків у читанні, математиці та природничих науках.
Я навчалася на факультеті психології, а в інституті керую відділом науки. У мене є донька, їй 28 років. Вона актриса та вихователька, живе в Мюнхені. Я дуже нею пишаюся.
— Коли ви вперше дізналися про Україну?
— Уперше я почала багато читати про Україну у 2014 році, коли Росія окупувала Крим. Я читала новини й не могла зрозуміти, чому це сталося.
А потім Україна увійшла в моє життя ще й через музику. Я дуже люблю музику, особливо фортепіано. Якось на YouTube я натрапила на виступ українського піаніста й композитора Євгена Хмари. Його творчість дуже мене вразила, і він став моїм улюбленим композитором. Я завжди хотіла потрапити на його концерт.
Після початку повномасштабного вторгнення я почала ще більше цікавитися Україною. Дивилася документальні фільми, вивчала українську історію, слухала лекції істориків, зокрема Тімоті Снайдера.
У школі ми майже не вивчали історії України. Ми знали переважно історію Європи та Радянського Союзу. Тому мені було важливо самостійно дізнатися більше.
— Як у вашому житті з’явився Карітас?
— Коли почалася повномасштабна війна, я вирішила допомагати українцям, які приїжджали до Австрії.
Я прийшла на залізничний вокзал у Зальцбурзі. Саме там Карітас Австрії зустрічав людей, які рятувалися від війни, допомагав їм із розселенням, облаштуванням, інформацією та подальшим маршрутом. Я спрямовувала українців до пункту Карітасу на вокзалі, де вони могли відпочити, зарядити телефон, отримати необхідну інформацію та зрозуміти, що робити далі. Саме тоді я побачила, наскільки важливою може бути допомога в перші години після приїзду в чужу країну.
— Коли ви вперше почали займатися волонтерством?
— Мій перший досвід був ще у 2015 році, коли я допомагала біженцям із Сирії.
Для мене це було важливо і з професійної точки зору, адже я вивчала психологію. Я займалася з підлітками, які втратили свій дім. Тому для мене волонтерство — це не лише про допомогу речами чи організаційними питаннями. Це також про присутність поруч із людиною, про спілкування, підтримку і відчуття, що ти не один.
— Коли ви вперше приїхали в Україну?
— Уперше я приїхала до України у грудні 2022 року на запрошення Євгена Хмари, щоб відвідати його концерт. Моє перше враження було дуже особливим. Україна нагадала мені Австрію приблизно 30 років тому: дороги, балкони, будинки, вулиці. Мені це здалося дуже милим і знайомим. Але найбільше мене вразили люди. Я звикла, що в Австрії кожен дуже незалежний і багато чого робить самостійно. В Україні я постійно відчувала бажання людей допомогти мені як жінці, подбати про мене. Мені здається, що ми в Австрії трохи втратили цю людяність у повсякденному спілкуванні. Ми стали дуже незалежними, але іноді забуваємо, як важливо просто подбати про іншу людину.
— Ви також вивчаєте українську мову. Розкажіть, чому це для вас важливо?
— Так, я вивчаю українську мову і вже досить добре нею розмовляю. Для мене було важливо мати можливість, перебуваючи в Україні, краще розуміти людей. Мова — це не лише слова. Це можливість краще відчути людину, зрозуміти її думки, емоції та культуру. Моя вчителька української мови живе у Києві. Ми займаємося онлайн, і завдяки цьому я можу продовжувати навчання, навіть тоді, коли перебуваю в Австрії.
Коли я приїжджаю в Україну, для мене дуже важливо використовувати українську у спілкуванні. Я розумію, що ще не все можу сказати правильно, але хочу вчитися. Мені здається, що коли ти намагаєшся говорити мовою людей, яких хочеш підтримати, це теж прояв поваги. І для мене це частина мого шляху до кращого розуміння України та українців.
— Чи змінилося ваше сприйняття України після того, як ви почали вивчати українську?
— Так. Коли починаєш вивчати мову, ти відкриваєш для себе ще один рівень культури. Я починаю помічати слова, вислови, особливості спілкування. Це допомагає мені краще розуміти людей, з якими я зустрічаюся. Для мене це дуже важливо, тому що я не хочу бути людиною, яка просто приїхала в Україну на короткий час. Я хочу справді пізнавати цю країну, її історію, культуру та людей. Саме тому я продовжую вивчати українську.
— Яким був ваш досвід волонтерства разом із Карітас-Київ?
— У перший день я відвідала зустріч для волонтерів. Там познайомилася зі спільнотою волонтерів і фахівцями Карітас-Київ. Особливо мене вразило заняття з музикотерапії.
Пізніше я долучалася до різних активностей для дітей та підлітків. Розповідала про Австрію, її культуру, традиції та природу. Ми також відвідали інклюзивний простір, де разом готували традиційні австрійські страви. Я брала участь у фестивалі «Почайна: державність, соборність, витоки», де допомагала проводити майстер-класи для дітей і створювати для них безтурботну атмосферу дитинства. Також разом із фахівцями Карітас-Київ долучалася до арттерапевтичного заняття для дітей у Всеукраїнському центрі материнства та дитинства на Лук’янівці.
Для мене це був справжній досвід. Я мала можливість бути частиною різних спільнот, працювати з дітьми та підлітками, спостерігати за роботою фахівців і краще розуміти, як підтримка та безпечний простір можуть впливати на людину. Я навчалася на факультеті психології, а в майбутньому планую працювати психотерапевткою. Тому цей досвід для мене особливо цінний і стане частиною мого майбутнього професійного шляху.
— Що для вас означає саме міжнародне волонтерство?
— Для мене міжнародне волонтерство — це значно більше, ніж приїхати в іншу країну і допомогти.Це можливість зустріти людей, яких ти раніше не знав. Побачити їхнє життя, культуру, історію. Побачити країну не лише через новини, а через конкретних людей. Коли ти приїжджаєш як волонтер, відбувається обмін. Ти щось даєш, але водночас дуже багато отримуєш.
Я приїхала в Україну, щоб допомогти, але повертаюся додому з набагато глибшим розумінням українців, їхньої історії та культури. І я думаю, що саме такі особисті зв’язки дуже важливі. Вони руйнують стереотипи, допомагають краще розуміти одне одного і створюють міжнародну солідарність не на рівні абстрактних понять, а на рівні людських стосунків.
— Як ви думаєте, чи може невелика волонтерська допомога справді змінити життя людини?
— Не завжди можна одразу побачити результат. Зміни відбуваються крок за кроком. Людина приходить у спільноту. З нею хтось розмовляє. Її слухають. Вона разом із кимось щось робить — готує їжу, малює, грає музику, спілкується. І поступово в неї повертається жага до життя. Це не змінює весь світ одразу. Але це може змінити внутрішній світ конкретної людини. А потім ця зміна поширюється далі — від людини до людини. Саме так працює ланцюжок підтримки.
— Що найбільше вразило вас в українцях?
— Їхня щирість, вдячність, відкритість і тепло. А ще — жага до життя. Під час цієї поїздки я отримала досвід, якого неможливо отримати просто з новин. Я вночі була в укритті під час повітряної тривоги. Чекала, коли закінчиться атака. А коли все закінчилося — відчула величезну радість просто від того, що я жива, що можу вийти на вулицю і випити каву. З одного боку — війна, загибель людей, небезпека. А з іншого — українці продовжують жити. Вони працюють, зустрічаються, спілкуються, сміються, створюють щось нове. Це мене дуже вражає.
— Що ви заберете із собою в Австрію після цієї поїздки?
— Я забираю із собою набагато глибше розуміння України. Я дізналася більше про українську історію, культуру і людей. Звичайно, це лише маленька частина, але для мене вона дуже важлива. Також отримала досвід, який зможу використовувати у своїй майбутній професійній діяльності, долучалася до різних спільнот, працювала з дітьми та підлітками, брала участь у різних заняттях і бачила, як люди взаємодіють та підтримують одне одного.
Я думаю, що міжнародне волонтерство саме про це — про можливість бути поруч, підтримати, почути і побачити одне одного. Іноді для цього не потрібно робити щось надзвичайне. Іноді достатньо просто бути поруч із людиною в потрібний момент. Саме з таких маленьких моментів і народжується велика солідарність.
Дякуємо за солідарність, яка не має кордонів
Карітас-Київ щиро дякує Сільвії за її час, відкритість, професійний досвід і готовність бути поруч із дітьми, підлітками та нашими спільнотами.
Ми вдячні за кожну зустріч, кожну розмову, кожен майстер-клас і кожну мить, яку вона подарувала нашим бенефіціарам.
Для нас міжнародне волонтерство — це важлива частина підтримки людей, які переживають наслідки війни. Адже іноді соціальна підтримка починається не з великих ресурсів, а з простого людського контакту: почути, підтримати, провести час разом, подарувати новий досвід і відчуття, що ти не один.
Ми переконані, що такі зустрічі мають значення для обох сторін. Українські діти та родини отримують нові знання, емоції, досвід спілкування та підтримку, а міжнародні волонтери мають можливість краще пізнати Україну — її людей, культуру та реалії життя під час війни.
Дякуємо Сільвії за цю зустріч культур і людей. Дякуємо за довіру, небайдужість і солідарність.
Ми віримо, що міжнародне волонтерство допомагає будувати мости між країнами, зміцнювати взаєморозуміння та нагадує: підтримка не має кордонів.
Команда БФ «Карітас-Київ» долучилася до тренінгу «Психологічна підтримка родин військовослужбовців: практичні інструменти для фахівців», який організував Центр життєстійкості Марківської СВА у співпраці з Центром стресостійкості міста Києва.
Тренінг провела Тетяна Мельничук — кандидатка психологічних наук, провідна наукова співробітниця Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, психологиня, тренерка та експертка у сфері підтримки ментального здоров’я. Навчання відбулося за підтримки міжнародного проєкту Albatros Social.
Робота з родинами військовослужбовців потребує розуміння різних життєвих ситуацій, з якими вони стикаються під час служби близької людини, її повернення додому чи відновлення після поранення. Саме тому під час тренінгу учасники зосередилися на психологічних реакціях військовослужбовців і членів їхніх родин, особливостях підтримуючої комунікації та практичних підходах до взаємодії у складних обставинах.
Окремо говорили про підготовку родини до повернення військовослужбовця, зміни, які можуть відбуватися у стосунках, а також про межі допомоги фахівця — коли людині може бути достатньо підтримки та супроводу, а коли варто звернутися по спеціалізовану психологічну допомогу.
Для фахівців «Карітас-Київ» такі навчання — можливість поглиблювати знання та працювати з актуальними практичними інструментами, щоб якісніше супроводжувати людей, які звертаються до нас по допомогу.
Дякуємо організаторам тренінгу та Тетяні Мельничук за змістовну роботу, професійний досвід і простір для навчання та обміну практиками.
Цьогоріч на конкурс надійшло 474 заявки від благодійних фондів, громадських і волонтерських організацій та ініціатив Києва й Київської області. І Карітас-Київ здобув перемогу в номінації «Регіональна доброчинність».
Для нас ця нагорода має особливе значення, адже регіональна доброчинність формується щоденною роботою з конкретними людьми та громадами. Це соціальні послуги, підтримка родин і дітей, допомога людям похилого віку, робота з людьми з інвалідністю, психосоціальна підтримка, гуманітарні програми, розвиток волонтерства та партнерств
За цією перемогою — щоденна робота команди «Карітас-Київ», професійність наших фахівців і волонтерів, довіра благодійників та підтримка партнерів. Соціальне служіння завжди має спільний характер: його результат складається з внеску багатьох людей — тих, хто працює у Фонді, волонтерить, підтримує наші проєкти ресурсами та допомагає розвивати соціальні послуги.
Тому ця нагорода — спільна для всіх, хто долучається до роботи «Карітас-Київ» і допомагає відповідати на потреби людей. Дякуємо, що разом із нами творите цю справу!
Коли ми говоримо про інклюзію та безбар’єрність, часто насамперед думаємо про доступ до соціальних послуг, освіти, роботи чи громадського простору. Водночас є сфера, про яку говорять значно рідше — доступність культури для людей з інвалідністю.
Чи може людина з інвалідністю безперешкодно відвідати музей або театр? Чи доступна вистава для людини з порушенням слуху? Чи має дитина з інвалідністю можливість навчатися мистецтва у форматі, який враховує її потреби? Чи може родина без додаткових бар’єрів провести час у культурному просторі? Відповіді на ці питання показують, наскільки інклюзивним є культурне середовище на практиці.
Саме тому 13 серпня Карітас-Київ провів круглий стіл «Культура та інклюзія: виклики, рішення, перспективи». До розмови долучилися представники органів влади, закладів культури, організацій людей з інвалідністю, батьки дітей з інвалідністю та фахівці культурної сфери. Головною метою було обговорити реальні бар’єри у доступі до культури, почути досвід самих людей з інвалідністю та визначити можливі рішення для розвитку безбар’єрного культурного простору.
Тема важлива саме тому, що фізична доступність будівлі ще не гарантує доступності культурної події. Пандус допомагає потрапити до приміщення, однак далі виникають інші питання: чи можна зрозуміти виставу без знання усної мови, чи адаптована експозиція для різних відвідувачів, чи враховані потреби дітей з інвалідністю під час мистецьких занять, чи має людина можливість повноцінно взаємодіяти з культурним продуктом.
Про це говорили під час круглого столу представники Міністерства культури України, організацій людей з інвалідністю, батьки дітей з інвалідністю та представники культурних установ. Окремі виступи були присвячені безбар’єрності у культурному просторі, доступності культури для нечуючих людей, музейній доступності та інклюзивній мистецькій освіті.
Важливо, що до розмови долучилися люди, які мають безпосередній досвід життя з інвалідністю у родині. Саме такий досвід допомагає побачити бар’єри, які складно помітити з боку. Для батьків важлива доступність культурного середовища для їхніх дітей. Для нечуючих людей — можливість сприймати культурні події без комунікаційних обмежень. Для культурних установ — розуміння того, які зміни справді потрібні відвідувачам.
Інклюзивна культура починається з конкретних рішень: адаптації просторів і програм, доступної комунікації, підготовки фахівців, врахування потреб різних аудиторій та готовності самих культурних установ змінювати звичні підходи.
Для Карітас-Київ ця тема є продовженням системної роботи з людьми з інвалідністю, дітьми та їхніми родинами. Інклюзія стосується всіх сфер життя — від соціальної підтримки та освіти до культури, мистецтва й участі у житті громади.
Ми хочемо, щоб розмова про безбар’єрність та інклюзію в культурі переходила від окремих ініціатив до системних змін. Щоб культурний простір Києва був доступним для людей з різними потребами, а право на культуру було частиною повсякденної практики, а не винятком.
Більшість свого часу Ганна присвячує найважливішій місії у своєму житті — догляду, розвитку та реабілітації своєї дитини з інвалідністю (підгрупа «А»).
Після вимушеного переїзду з рідного Слов’янська до Києва родина зіткнулася з низкою викликів, знайомих багатьом внутрішньо переміщеним особам (ВПО): адаптація на новому місці, пошук профільних спеціалістів для дитини, переоформлення документів, пошук роботи. Величезне щоденне навантаження призводило до емоційного та фізичного виснаження.
«До звернення по допомогу я почувалася розгубленою. Але я розуміла, що нашій родині просто необхідна підтримка, і почала шукати інформацію про благодійні фонди», — пригадує Ганна.
Про можливість отримати допомогу в БФ «Карітас-Київ» Ганна дізналася з відгуків в інтернеті та завдяки рекомендаціям партнерських організацій. Так розпочався їхній новий етап адаптації.
Комплексна підтримка для всієї родини
Допомога для родини Ганни виявилася різноплановою та комплексною:
Розвиток та реабілітація дитини: дитина пройшла безкоштовний курс занять із кваліфікованими спеціалістами, які допомагають у соціалізації та гармонійному розвитку.
Психологічна допомога: Ганна отримала професійну психологічну підтримку, що допомогло відновити емоційний стан і знайти внутрішній ресурс.
Соціалізація та свята: для дітей регулярно організовували групові заняття, цікаві заходи та святкові зустрічі з подарунками.
«Найбільше впевненості мені дало усвідомлення, що ми не залишилися сам на сам зі своїми труднощами. Підтримка спеціалістів і дружня атмосфера допомогли відчути, що поруч є люди, які готові зрозуміти та допомогти», — ділиться Ганна.
Маленька перемога та плани на майбутнє
Попри всі складності переїзду та щоденні виклики виховання дитини з особливими потребами, Ганна не опустила руки. Це її головна особиста перемога.
Сьогодні вона значно впевненіше планує подальші кроки щодо реабілітації дитини, володіє всією необхідною інформацією про доступні програми та більше не боїться звертатися по допомогу.
«Я порадила б не соромитися звертатися по допомогу. Дуже часто один крок назустріч підтримці може суттєво змінити життя на краще. Допомога існує, і нею варто користуватися заради себе та своїх дітей».
Коли у пані Світлани запитують про її життя, вона відповідає просто: «Мабуть, так, як у всіх». Однак за цією відповіддю — десятки років роботи у соціальній сфері, складні людські історії, допомога тим, хто опинився у найтяжчих обставинах, турбота про безпритульних тварин і досвід війни, який змінив звичний порядок життя.
Світлані Степанівні — 69 років. Вона народилася і все життя прожила в Києві. Її батьки, дідусі й бабусі також були киянами. Має дві вищі освіти, багато років працювала у системі соціального захисту Києва.
Її професійний шлях був непростим. У 1990-х вона пережила скорочення, працювала там, де могла знайти роботу, а згодом прийшла на державну службу. Працювала в системі соціального захисту населення: від інспектора пройшла шлях до начальниці відділу.
Її робота була пов’язана з людьми, які потребували допомоги: людьми з інвалідністю, ветеранами, людьми без житла та тими, хто опинився у складних життєвих обставинах. Саме тоді вона на власному досвіді побачила, наскільки складним і виснажливим може бути соціальне служіння.
— На роботі я отримала два інфаркти. Через стрес. У нас був відділ роботи з громадянами. Зверталися дуже різні люди. Бували і погрози, і агресія. Але ми любили свою роботу, — згадує Світлана Степанівна.
З роками здоров’я погіршилося. Сьогодні пані Світлана має інвалідність, їй складно пересуватися, руки вже не дозволяють займатися тим, що вона колись любила найбільше — шити та в’язати. Водночас вона не перестала турбуватися про інших.
Разом із небайдужими людьми жінка багато років годує котів і собак, які живуть на вулиці. Колись у неї вдома було одинадцять котів, зараз вона доглядає за п’ятьма. Водночас разом з іншими людьми вона опікується десятками безпритульних тварин.
«Люблю спілкуватися з людьми. Може, це і є моє хобі. Люблю допомагати, поки є сили», — говорить вона.
Війна, яка змінила життя
З початком повномасштабного вторгнення життя багатьох киян змінилося. Змінилося воно і для пані Світлани. У перші місяці війни жінка, попри власні проблеми зі здоров’ям і невелику пенсію, долучилася до допомоги внутрішньо переміщеним особам і військовим.
У її квартирі збирали речі: посуд, постільну білизну, одяг, засоби гігієни. Потім усе це сортували й передавали тим, хто був змушений залишити власні домівки.
— Ми збирали все: і дитячі речі, і постіль, і жіночу білизну. Люди виїжджали, нічого не встигнувши взяти із собою. Бували сім’ї, які жили в нас, поки ми шукали для них прихисток. У моїй квартирі тоді жили три сім’ї, — розповідає Світлана Степанівна.
Саме в перші дні війни вона вперше почула про Карітас-Київ. Тоді допомога людям, які опинилися у складних життєвих обставинах, стала для неї особливо важливою. Але спочатку Світлана не поспішала просити підтримки для себе.
— Я думала: можливо, комусь ця допомога потрібніша. Господь віруючих голодними не залишить, — згадує вона.
Коли людина, яка допомагала, сама потребує підтримки
З роками стан здоров’я пані Світлани погіршувався. З’являлися нові труднощі, а можливостей заробити чи забезпечити себе ставало дедалі менше. Після початку повномасштабної війни до цього додалися постійна небезпека та зростання вартості життя.
Про можливість отримувати безкоштовні обіди від Карітас-Київ Світлана дізналася від працівників соціальної служби. Спочатку вагалася, адже вважала, що є люди, які потребують цієї допомоги більше. Проте знайомі переконали її прийти.
— Мені сказали: «У вас мізерна пенсія, ви стільки тварин годуєте, людям допомагаєте. Ідіть, ця підтримка вам не буде зайвою».
Для пані Світлани важливою стала не лише сама допомога, а й ставлення людей, які її надають. За словами жінки, до неї поставилися дуже добре. Дуже по-людськи. Для неї це важливо.
Допомога, яка повертає відчуття гідності
Світлана Степанівна добре знає, що таке бути по різні боки соціальної допомоги. Багато років вона була людиною, до якої приходили ті, хто потребував підтримки. Вона приймала звернення, розглядала справи, намагалася знайти рішення для інших.
Сьогодні допомогу отримує вона сама. Та її ставлення до життя не змінилося. Попри вік та хвороби, пані Світлана продовжує думати про інших людей і про тварин, яким потрібна підтримка.
Її історія нагадує нам, що людина може протягом життя бути сильною, допомагати іншим, працювати й брати на себе відповідальність. Проте з віком, через хворобу чи складні життєві обставини вона сама може опинитися в ситуації, коли потребує підтримки.
Допомога людям похилого віку — це не лише про їжу чи матеріальну підтримку. Це насамперед про повагу до людини, її життєвого шляху та досвіду.
