Першу організацію Карітасу створив священик о. Лоренц Вертман у німецькому місті Фрайбург 1897 р. Згодом Карітас з’явився в Швейцарії (1901 р.), США (1910 р.), Голландії (1924 р.) та багатьох інших державах. Священики і парафіяни називали свою роботу в цих нових закладах «служінням у дусі caritas pastoralis (пастирського милосердя)». Духовною настановою та стимулом для появи перших центрів Карітас стали праці папи Лева XIII, зокрема, енцикліка 1891 року «Rerum Novarum», яку називають Християнським соціальним вченням, бо вона проголошує взаємозалежність та співпрацю класів, розв’язання конфліктів завдяки виконанню кожним своєї частки відповідальності в християнському дусі.
Після Першої світової війни 1914-1918 рр. формування глобальної співдружності Карітасу тривало. У липні 1924 р. на Євхаристійному всесвітньому конгресі в Амстердамі 60 делегатів з 22 країн утворили дорадчий орган зі штаб-квартирою в Люцерні (Швейцарія). З 1928 року проходили регулярні конференції під назвою «Caritas Catholica». Делегати зустрічалися що два роки аж до початку Другої світової війни, коли вся діяльність була припинена.
Ідеологію Карітасу гостро критикували як у країнах фашистського блоку, так і в СРСР. У першому випадку — через сповідування принципів рівності людей перед Богом без огляду на етнічну або расову належність; у другому — через «консервативність», несприйняття ідей соціальної революції, класової боротьби. Спільним в обох випадках був антихристиянський характер критики, спроба утвердити нові цінності разом з нищенням тисячолітніх традицій теїстичної етики. Саме тому діяльність Карітасу була вкрай ускладнена в Західній Європі до середини 40-х рр. та унеможливлена у Східній Європі до падіння комуністичних режимів.
Благодійна діяльність відновилася 1947 року двома конференціями, що пройшли в Люцерні і мали на меті координування зусиль і пожвавлення міжнародної співпраці. Важливим для розвитку стало визнання Секретаріатом держави Ватикан Карітасу офіційним представництвом католицьких соціальних організацій на міжнародному рівні, насамперед в Організації Об’єднаних Націй.
Об’єднання організацій Карітасу починається 1950-го року. За пропозицією монсеньйора Монтіні (державний секретар, згодом Папа Павло VI), у Римі відбулася зустріч представників 22 країн для вивчення християнського служіння Карітасу, результатом якої стало рішення про створення міжнародної римо-католицької добродійної конфедерації.
У грудні 1951 р. з благословення Святішого Престолу зібралася перша установча Генеральна асамблея Карітасу. Члени-засновники представляли організації Карітасу 13 країн: Австрії, Бельгії, Канади, Данії, Франції, Німеччини, Нідерландів, Італії, Люксембургу, Португалії, Іспанії, Швейцарії та Сполучених Штатів Америки. 1957 року Конфедерація отримала назву «Карітас Інтернаціоналіс» як віддзеркалення розширення діяльності Карітасу у світі.
З моменту заснування першого Карітасу у Німеччині та створення конфедерації Карітас Інтернаціоналіс до сьогодні Карітас має багату історію, упродовж якої завжди підтримує найбільш вразливих людей у потребі. Засадничими в організації є глибокі моральні та духовні принципи гідності, справедливості й солідарності, що мають на меті розбудову суспільства, заснованого на справедливості та братній любові.
Сьогодні Карітас є конфедерацією понад 160 національних благодійних організацій у 200 країнах світу. Карітас Інтернаціоналіс є членом Конференції міжнародної католицької організації і Папської ради Cor unum, яка має консультативний статус в ЮНЕСКО та інших організаціях ООН, Ради Європи й Організації африканської єдності, також співпрацює зі структурами Європейського Союзу та багатьма відомими політиками і громадськими діячами.