Валентина Леонідівна народилася в Макарівському районі, пізніше з сім’єю переїхали до села Загальці, Бородянського району, Київської області. Тут будинок будували своїми руками та за власний кошт разом з чоловіком. Після його смерті її підтримкою став син. А будинок для неї є тим спогадом про коханого чоловіка та теплоту сімейного життя. Та після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року те, що дороге її серцю, забрала війна, яку розпочала російська армія.
«Я сама з Макарівського району. Працювала дояркою в колгоспі, пізніше отримала там квартиру. У нас з чоловіком було троє дітей. Потім вирішили разом з ним почали будувати цей будинок. Чоловік помер рано. Я залишилася одна з трьома дітьми, а в нас у будинку ще даху не було. Старшому сину було уже 14, то своїми силами так і будували»,– згадує жінка.
Родина у пані Валентини велика: троє дітей та восьмеро внуків. Син є волонтером, возить гуманітарні та харчові набори для інших українців, які постраждали від війни. Також допомагає нашим Збройним силам. Зараз у будинку жінка проживає із молодшою донькою та сімома внуками та внучками. Старший внук Назар зараз у госпіталі, він військовий. А ще родина має власного Ангела-Охоронця, який тепер захищає їх не з поля бою, а з Неба. Минулоріч у вересні загинув онук Сергійко.
«У мене два хлопчики-онуки воювали. Одного дня я їхала на роботу, і побачила що біля Бородянки наші хлопці [військові] грузять техніку, збиралися на фронт. Я питаю свого Сергійка, чи це часом не його бригада. А він каже: «Моя бабо, моя. Я зараз на 5 хвилин заїду додому. Не переживай, Ізюм відстояли, і дальше прорвемося». Він такий був – вірив в перемогу України. Коли він загинув, то його шукали ще три тижні. Знайшли десь у Миколаївці, був як неопізнаний. Потім його старша сестра поїхала туди. А він мав татуювання на руці, я завжди казала, щоби він не робив тих татуювань, навіщо воно йому. А він хотів того. За тим тату його так і впізнали. Він був першим, хто загинув на війні з нашого села. Він молодий ще був – мав 20 років», – крізь сльози розповідає пані Валентина.
У лютому жінка з родиною була вдома, в селі Загальці. Після повномаштабного вторгнення спочатку онук Назар вивіз рідну тітку з дітьми. А після уже бабусь та дідуся. Валентина Леонідівна згадує, як вони намагалися виїхати із селища під час того, як окупанти їх обстрілювали.
«До нас також приїхали свати з Гостомеля. Від обстрілів ховалися в гаражі, але там холодно так було. Спочатку менших дітей відвезли до Польщі заради їхньої безпеки. Потім 8 березня онук Назар сказав, що і нас зі сватами вивезе із села. Подзвонив і каже: «Бабо, бігом збирайте речі!». Та й ми швидко почали брати: що взяли, що забули. Я кажу йому, що ще треба те взяти, і те. І стою я на порозі, і бачу летить ота синя ракета, і думаю, що все не – буде ні хати, нічого. А Назар мене бере за руку, і швидко веде в машину. Я не знаю, як хата ще не розвалилася. Досі, як бачу ті ракети в телевізорі, то у мене аж коси дибом стають. Їхали ми довго, а ще рання весна, надворі сніг та мороз, а в машині холодно. І ми по дорозі зупинилися на 2 години в одному селі переночувати, то нас люди прийняли. А тоді поїхали далі», – згадує Валентина Леонідівна.
Жінка разом зі сватами жила в Івано-Франківській області близько трьох місяців. Їх прийняли наші українці. Пані Валентина розповідає, що буде вдячна їм. Та жінка попри все хотіла додому. І як тільки дізналася про те, що російської армія відступила, сказала сину, щоби відвіз її додому.
«Так хотіла додому, що не можу вам передати. Кажу своїм, ви як хочете, але везіть мене додому і все. Якщо не завезете кажу, то найму людей. Ось ті гроші, які на смерть збирала, візьму витрачу та поїду додому. Та й поїхали. А син ще мав відвезти в Житомир гуманітарну допомогу. Та й взяв мене із собою, і повіз через Житомирську трасу, ще й в рідне село заїхали. Звичайно, це був жах. Я не бачила перед собою нічого, лише їду та плачу. А як приїхали до будинку, то вікна були вибиті, сходи пошкоджені, а двері прострілені від куль, наче решето».
Жінка згадує, що не знала, що тоді робити. Вікон немає, а зима скоро, онуки повернуться, холодно буде, а це діти. Також потрібно двері замінити, бо це безпека та тепло. Тоді вирішили шукати допомоги та використовувати власні сили. У сільській раді заповнили акт руйнації. Через якийсь час зателефонували із «Карітас-Київ», сказали, що допоможуть двері замінити. І вже тепліше в домі та не переживаєш, що собаки з двору додому заходитимуть. Двері міцні, які дрібні уламки не пошкодять їх. Валентина Леонідівна дякує родині Карітасу за допомогу і за те, що відгукнулися на їхню потребу!