Ірина Приходько родом із Донецька. В рідному місті жінка прожила до 2014 року. Коли до населеного пункту прийшли окупанти, пані Ірина виїхала із малої батьківщини разом із чоловіком та доньками.
«В Донецьку ми не могли залишатися, бо жили біля аеропорту та військової частини, яку захопили. Це було дуже небезпечно. Наші діти поїхали жити до Києва, а ми з чоловіком через деякий час переселилися до Рубіжного. На новому місці нам було важко влаштуватися на роботу. Не хотіли брати через вік та статус переселенців».
У Рубіжному чоловік із дружиною прожили 5,5 років. На роботі з’явилися проблеми, тож подружжя ухвалило рішення переїхати до Бердянська, де жила сестра пані Ірини.
«Нам вдалося купити квартиру у Бердянську. Однак грошей ні на що не вистачало і ми переїхали до Новомосковська, де мій чоловік знайшов роботу. Там довго не затрималися, бо підприємство закрили, тож перед початком повномасштабного вторгнення ми повернулися до Бердянська».
Росіяни майже відразу окупували Бердянськ. Однак виїхати на початку повномасштабного вторгнення пані Ірина з чоловіком не змогли. Жінка захворіла на коронавірус. До того ж у місті не було де купити бензину, аби заправити автівку.
«Ми не могли навіть зняти з картки гроші. Потрібно було вистояти велику чергу, аби отримати хоча б одну тисячу, бо більше банки не видавали. Те саме із продуктовими магазинами. Також у місті не було ані газу, ані зв’язку, електрику лише не вимикали. Ми мали мультиварку і там готували їсти. Це нас врятувало від голоду».
Пані Ірина розповідає, як у перші дні повномасштабного вторгнення військові машини окупантів їхали повз її будинок.
«Вони їхали безперестанку: і вдень, і вночі. Я відчувала одночасно страх та ненависть. Адже подібне пережила у 2014 році під час окупації Донецька. Я розуміла що це таке і знала, що, на жаль, швидко воно не закінчиться».
В окупації подружжя прожило понад місяць. Вони збирали кошти, аби виїхати. Впродовж цього часу пані Ірина ходила на мітинги на підтримку України та чекала на день, коли зможе вибратися з окупації і побачити рідних.
«Аби виїхати на підконтрольну Україні територію, нам необхідно було вистояти дуже велику чергу. Однак, нам пощастило разом із перевізниками, які вивозили людей об’їзними шляхами, дібратися швидше. Там ми пройшли близько 20 блок-постів і так дісталися до Києва».
В столиці жінка почала активно волонтерити. Вона знайшла однодумиць, з якими почала плести маскувальні сітки та кікімори для українських захисників.
«Ми збираємося по 4-5 разів на тиждень і працюємо. У нашій волонтерській команді абсолютно різні жінки: одна – вчителька історії, інша – докторка фізико-математичних наук, третя – дизайнерка. Ми різні, але нас об’єднує любов до своєї батьківщини та прагнення допомогти нашим людям».
Жінки збираються волонтерити при осередку БФ «Карітас-Київ» – Парафії Святих Бориса і Гліба УГКЦ. Окрім цього, вони влаштовують майстер-класи для всіх охочих на свіжому повітрі.
«Для дітей ми ставимо столи із папером та фарбами, і вони створюють малюнки для наших захисників».
Також час від часу пані Ірина долучається до гуманітарної допомоги. Вона розносить разом із волонтерами фонду харчові набори для самотніх людей похилого віку. А ще – бере участь у благодійних ярмарках. Без благодійності, каже, не уявляє свого життя.
«Я по-іншому не можу вже. Коли я бачу очі людей, які сяють від вдячності за нашу допомогу, то надихаюся ще більше. Для мене війна триває не 2-й, а 10-й рік. Я бачила зруйновані будинки і зруйновані життя. І розумію – наскільки важливо підтримувати один одного».
Найголовніше мрія пані Ірини – перемога України та мир. Вона понад усе хоче поїхати до рідного вільного Донецька та відвідати могилу батька з матір’ю.
«Коли я виїжджала з Донецька, то пішла на могилу моїх батьків. Я дуже плакала тоді, адже розуміла, що можливо відвідую їх востаннє. Я не знала, чи могила взагалі вціліє».
Однак жити в Донецьку після деокупації пані Ірина вже не планує. Де буде через кілька років – не знає. Та в одному впевнена точно – волонтерську діяльність не покине ніколи.