Коли у пані Світлани запитують про її життя, вона відповідає просто: «Мабуть, так, як у всіх». Однак за цією відповіддю — десятки років роботи у соціальній сфері, складні людські історії, допомога тим, хто опинився у найтяжчих обставинах, турбота про безпритульних тварин і досвід війни, який змінив звичний порядок життя.
Світлані Степанівні — 69 років. Вона народилася і все життя прожила в Києві. Її батьки, дідусі й бабусі також були киянами. Має дві вищі освіти, багато років працювала у системі соціального захисту Києва.
Її професійний шлях був непростим. У 1990-х вона пережила скорочення, працювала там, де могла знайти роботу, а згодом прийшла на державну службу. Працювала в системі соціального захисту населення: від інспектора пройшла шлях до начальниці відділу.
Її робота була пов’язана з людьми, які потребували допомоги: людьми з інвалідністю, ветеранами, людьми без житла та тими, хто опинився у складних життєвих обставинах. Саме тоді вона на власному досвіді побачила, наскільки складним і виснажливим може бути соціальне служіння.
— На роботі я отримала два інфаркти. Через стрес. У нас був відділ роботи з громадянами. Зверталися дуже різні люди. Бували і погрози, і агресія. Але ми любили свою роботу, — згадує Світлана Степанівна.
З роками здоров’я погіршилося. Сьогодні пані Світлана має інвалідність, їй складно пересуватися, руки вже не дозволяють займатися тим, що вона колись любила найбільше — шити та в’язати. Водночас вона не перестала турбуватися про інших.
Разом із небайдужими людьми жінка багато років годує котів і собак, які живуть на вулиці. Колись у неї вдома було одинадцять котів, зараз вона доглядає за п’ятьма. Водночас разом з іншими людьми вона опікується десятками безпритульних тварин.
«Люблю спілкуватися з людьми. Може, це і є моє хобі. Люблю допомагати, поки є сили», — говорить вона.
Війна, яка змінила життя
З початком повномасштабного вторгнення життя багатьох киян змінилося. Змінилося воно і для пані Світлани. У перші місяці війни жінка, попри власні проблеми зі здоров’ям і невелику пенсію, долучилася до допомоги внутрішньо переміщеним особам і військовим.
У її квартирі збирали речі: посуд, постільну білизну, одяг, засоби гігієни. Потім усе це сортували й передавали тим, хто був змушений залишити власні домівки.
— Ми збирали все: і дитячі речі, і постіль, і жіночу білизну. Люди виїжджали, нічого не встигнувши взяти із собою. Бували сім’ї, які жили в нас, поки ми шукали для них прихисток. У моїй квартирі тоді жили три сім’ї, — розповідає Світлана Степанівна.
Саме в перші дні війни вона вперше почула про Карітас-Київ. Тоді допомога людям, які опинилися у складних життєвих обставинах, стала для неї особливо важливою. Але спочатку Світлана не поспішала просити підтримки для себе.
— Я думала: можливо, комусь ця допомога потрібніша. Господь віруючих голодними не залишить, — згадує вона.
Коли людина, яка допомагала, сама потребує підтримки
З роками стан здоров’я пані Світлани погіршувався. З’являлися нові труднощі, а можливостей заробити чи забезпечити себе ставало дедалі менше. Після початку повномасштабної війни до цього додалися постійна небезпека та зростання вартості життя.
Про можливість отримувати безкоштовні обіди від Карітас-Київ Світлана дізналася від працівників соціальної служби. Спочатку вагалася, адже вважала, що є люди, які потребують цієї допомоги більше. Проте знайомі переконали її прийти.
— Мені сказали: «У вас мізерна пенсія, ви стільки тварин годуєте, людям допомагаєте. Ідіть, ця підтримка вам не буде зайвою».
Для пані Світлани важливою стала не лише сама допомога, а й ставлення людей, які її надають. За словами жінки, до неї поставилися дуже добре. Дуже по-людськи. Для неї це важливо.
Допомога, яка повертає відчуття гідності
Світлана Степанівна добре знає, що таке бути по різні боки соціальної допомоги. Багато років вона була людиною, до якої приходили ті, хто потребував підтримки. Вона приймала звернення, розглядала справи, намагалася знайти рішення для інших.
Сьогодні допомогу отримує вона сама. Та її ставлення до життя не змінилося. Попри вік та хвороби, пані Світлана продовжує думати про інших людей і про тварин, яким потрібна підтримка.
Її історія нагадує нам, що людина може протягом життя бути сильною, допомагати іншим, працювати й брати на себе відповідальність. Проте з віком, через хворобу чи складні життєві обставини вона сама може опинитися в ситуації, коли потребує підтримки.
Допомога людям похилого віку — це не лише про їжу чи матеріальну підтримку. Це насамперед про повагу до людини, її життєвого шляху та досвіду.