Основні тези спілкування:
– діти опиняються на вулиці з багатьох причин, одна з найважливіших – безвідповідальність батьків.
Звичайно, є діти з психічними розладами, які тікають з нормальних сімей, і є душевнохворі батьки, які не впораються зі своїми обов’язками, але в більшості випадків до вуличного способу життя вдаються здорові діти, батьки яких не мають психіатричних діагнозів. Тобто це – звичайні сім’ї та звичайні діти. Кризові ситуації проявляють духовні якості людей, хтось долає обставини й виводить з них сім’ю зміцнілою, а хтось пристосовується і втрачає почуття відповідальності. Тут цікавою була інформація про застосування статті ККУ 150-1 “Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом” та про ініціативи змін у статті 166 “Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною”. Щодо останньої, вона давно викликає нарікання, адже притягнення дорослого до відповідальності на сьогодні можливо лише за умови значної шкоди здоров’ю дитини. Схоже, що згідно зі змінами, ініційованими МВС, ця стаття передбачатиме захист у ситуаціях, які не призвели до трагічних наслідків, а лише загрожують добробуту дітей.
– кількість дітей вулиць істотно зменшилась за останні 5-6 років і ця тенденція триває.
Завдяки регулярним рейдам соціальних служб і МВС ми маємо чіткі цифри, що ілюструють зменшення числа бездоглядних дітей. У 2005-му році в державі було виявлено 42 000 бездоглядних дітей, 2008 рік – 31 089 осіб, менше 23 тисяч у 2009 році, за три квартали 2010 року – 14 720 за чотири місяці 2011 року – близько тисячі. Тобто щороку кількість таких дітей зменшувалась на 25-30%. За неофіційною інформацією, в багатомільйонному Києві на сьогодні близько 600-700 дітей вулиць. На думку працівників МВС, у цій цифрі слід розрізняти дітей, які ситуативно виявлені в вуличному середовищі та таких, що систематично ведуть вуличний спосіб життя. Щодо останньої групи, то вірогідною кількістю може бути 100-200 осіб.Крім того, значна частина з них – повнолітні, молоді люди 18-20 років, які свідомо обирають такий спосіб життя, маючи можливості повернутися в суспільство.
– в суспільстві відбуваються зміни, які позначаються, зокрема, і на зменшенні чисельності дітей вулиці
Про це ми дуже мало поговорили, а тема справді важлива. З розмови в ефірі могла скластися думка, що згадана позитивна тенденція – заслуга органів державної влади та представників громадських організацій. Справедливо згадати і Держпрогаму подолання дитячої бездоглядності й інформаційні акції згадані пані Іриною (наприклад, організована нами фото-виставка “Загублена вівця“), що активізували громадськість. Але я шкодую, що не назвав надзвичайно важливий фактор – розвиток сімейних форм виховання. Попереднє керівництво держави зробило ставку саме на цю форму соціалізації сиріт і дітей, що позбавлені батьківської уваги. Завдяки волонтерській діяльності я побував у багатьох інтернатних закладах від Донецьку та Запоріжжя до Житомирщини. Ситуація в них сильно різниться залежно від професійності, старанності, щирості керівництва та персоналу. Однак названа співрозмовницею цифра – 30% дітей, що повторно тікають з інтернатних закладів, – багато про що говорить. Ці заклади в принципі не можуть замінити дітям сімейного виховання. Програма усиновлення та створення дитячих будинків сімейного типу стали, на мою думку, значним фактором зменшення чисельності дітей вулиць.
І ще декілька важливих речей, які не вмістилися в двадцять п’ять хвилин прямого ефіру.
Перш за все, в розвиток останньої тези, про причини зменшення кількості дітей вулиці. Це потребує більш ретельного вивчення, але на мою думку відбуваються зміни в ставленні українців до питань виховання. Відсутність в Україні аналогів радянських інститутів “жовтенят” та “піонерії” поставили дорослих перед фактом, що їх дітей не виховає ніхто окрім них самих. Не сподіватися ж на шкільних вчителів, вони мають зовсім інші, освітні задачі. Й тут важливими стають духовні або світоглядні установки дорослих, життєві принципи. Хочеться вірити, що нові покоління наших співгромадян братимуть на себе відповідальність за себе та долі своїх дітей. В цьому дусі намагається працювати й Карітас у освітніх та профілактичних заходах, у роботі з сім’ями.
Далі, хотів би поділитися результатами “пілотного” дослідження, що ми провели восени минулого року. На київському Лівобережжі у двох традиційних місцях скупчення дітей вулиць працівник та волонтери Карітасу опитували “вуличних працівників” – продавців, таксистів, парківників, а також перехожих. Опитування проводилось у формі структурованого інтерв’ю, відповіді фіксувались анкетерами. Анкета з восьми питань виявляла: обізнаність громадян щодо проблеми, “соцільний портрет” дітей вулиці та ставлення до них. Повноцінним це дослідження не можна вважати, адже по-перше, були охоплені лише дві території – район ст. м. “Лівобережна” та Ленінградська площа, по-друге, з півсотні опитаних лише 2/3 анкет були достатньо заповнені. Тим не менш, ось деякі результати:
– 9-ро з 35 опитаних сказали, що проблема дітей вулиці для них незнайома або відома лише зі ЗМІ та чуток;
– з решти тих, хто знає про існування дітей вулиць із особистого досвіду на питання “коли востаннє їх зустрічали” п’ятеро відповіли “протягом цього тижня”, більшість вказували період “впродовж цього року”, а шестеро – більше року або не могли згадати;
– абсолютно всі вказали на відносно меншу кількість дітей вулиці, в порівнянні з минулими роками;
– описи безхатченків на Ленінградській площі дозволяють припустити, що мова йде лише про дві групи, одна з яких – 4-6 хлопців 10-14 років, а друга – 3-5 хлопців та дівчат 17-20 років; перша з них з’являється рідше, мають більш охайний вигляд, жебракують; другу вирізняє вживання клею, ймовірно схильність до злочинів.
На Лівобережній спостерігали схожу групу повнолітніх дітей вулиці, що вживають токсичні речовини; також там була помічена молода жінка з немовлям, що жебракувала; згадували поодиноких недоглянутих дітей 14-15 років, що тинялися ринком.
– з числа опитаних восьмеро безпосередньо контактували і з них троє особисто знайомилися з дітьми вулиць. Двоє опитаних робили дрібні покупки (їжа), а одна жінка пропонувала допомогу в поверненні з вулиці. Інші двоє опитаних ставали жертвами вербальної агресії з боку безхатченків через відмову дати грошей.
Для висновків тут, звичайно, малувато інформації, але напевне підтверджується теза про зменшення чисельності дітей вулиці. У ставленні до них приблизно рівна кількість “байдужих”, “співчутливих” та “занепокоєних” (тих, хто відчуває загрозу з їх боку). Троє опитаних проявили готовність допомагати.
Наостанок, цитований мною в програмі “Ваша Свобода” голандський режисер – Сьюдґеест Коен, я згадував його картину “Народження Карли”.
Наразі, досить. Менш формально на цю ж тему я писав у блозі півтора місяці тому.
В’ячеслав Федченков