Світлана Панченко виїхала з Гостомеля після повномасштабного вторгнення Росії.
Але, щоб дістатися безпечного місця, жінці довелося пройти багато випробувань…
– Я завжди вважала себе сильною жінкою, – розповідає Світлана, – але 24 лютого змінило життя назавжди…
Наша родина мешкала на центральній вулиці Гостомеля – Свято-Покровській. Купили квартиру та почали будувати своє життя з чоловіком. У 2015 році народився наш старший син Назар, а через рік – молодший Ігор. Усе було добре до тієї страшної лютої ночі.
24 лютого будинок здригнувся від вибухів. Я вибігла на балкон і побачила велику заграву, яка майоріла на небі десь неподалік летовища. Було дуже страшно, ніхто не розумів, що відбувається. Чоловік Ігор, незважаючи на тутешні обставини, все одно поїхав на роботу, а я залишилася вдома зі старшим сином Назаром. Наш меншенький Ігор на той час перебував у моїх батьків, які мешкають в селі Калинове Таращанського району Київської області.
Через деякий час мені зателефонував батько і сказав, що виїжджає за нами, щоб ми збиралися.
Я почала швиденько приходити до тями та збирати речі. Зателефонувала чоловікові і попросила його на зворотному шляху купити ліки в дорогу.
Назар дуже нервував, але я не знала, чим можна було зарадити синові, бо бачила невимовний страх у його очах.
– Мамо, вкрий моє ліжечко простирадлом, – просила дитина.
Звичайно, я не могла спокійно дивитися на те, як моєму синові страшно і намагалася його заспокоювати як могла. Він дуже потребував підтримки з мого боку.
Лише молитва, яку я промовляла про себе щохвилини, допомогла подолати внутрішній страх.
Я дочекалася тата, який приїхав за нашою родиною. А Ігор, мій чоловік, вимушений був ховатися від обстрілів на Склозаводі, бо дістатися домівки було вже не так просто, оскільки транспорт не їздив, зв’язок був поганим та вже скрізь почали діяти мародери.
Чоловік із нами не поїхав, він вирішив залишитись вдома і допомогти місцевим хлопцям в укріпленні міста. З ним залишилась і його матір Валентина.
Якби я тоді знала, що ця розлука буде найбільшим випробовуванням у моєму житті, я б ніколи його не залишила одного в Гостомелі…
– Мій тато – герой, – продовжує розповідь Світлана. По іншому сказати не можу, бо тільки завдяки його витримці, силі духу та мужності, я з сином змогла вибратися з пекла.
Ми в безпеці дісталися села Калинове, де на нас вже з нетерпінням чекали родичі, мама та мій молодший син Ігор.
Але це був тільки початок моїх тривог та переживань. Ігор не виходив на зв’язок і ми не розуміли, чи живий був мій чоловік, чи ні…
У тероборону чоловік не потрапив, але допомагав нашим рити окопи.
3 березня російський десант повністю зайняв Гостомель.
Росіяни розстрілювали машини, знищували будинки, вбивали місцевих мешканців.
На склозаводі стався сильний бій. Навколо була купа спаленої техніки та скрізь скалічені трупи людей.
Уявіть собі, який це був масштаб трагедії! У 1941 році навіть німці не зачепили цей завод, а росіяни розбомбили все відразу. Нашим довелося тоді відступити, бо сили були нерівні.
Російський десант зайняв наш будинок, оскільки він був ідеальним місцем для корегування вогню.
З нашого будинку не змогли виїхати як мінімум 20 чоловік. Люди або просто не встигли, або не було транспорту, або не мали можливості. Найважливішою виявилась перша доба.
Росіяни просто розстрілювали людей, навіть тих, хто намагався виїхати з міста. Багатьох я знаю особисто…
5 березня у синочка Ігоря був День народження. Цілий день він запитував мене, чи живий тато, коли зателефонує? Але дзвінка так і не дочекалися.
Свекор, який на той час вже був хворим на рак та слабким, не міг заспокоїтись і переймався через сина та дружину. Подумки він вже попрощався із ними. А я не могла навіть чути про таке!
Якась внутрішня сила підказувала, що чоловік живий, що він повернеться до нас цілим і неушкодженим…
У підвалі, куди росіяни зігнали усіх мешканців будинку, які залишилися, панував страх та відчай. Ніхто не знав на що сподіватися. Там були діти, молодь, літні люди та чоловіки. Вбити могли в будь-який момент. Телефони відібрали відразу, виходити на поверхню дозволяли лише в певний час і то для того, щоб знайти воду та харчі. До магазину Фора, який був розташований на першому поверсі будинку, звозили трупи вбитих російських військових. Майже на кожному поверсі в будинку розташувалися корегувальники, а в помешканнях звичайних людей військові обладнували свої штаб-квартири…
9 березня 2022 року зірвалася евакуація людей із Бучі та Гостомеля. Росія у зриві евакуації звинуватила Україну.
10 березня була друга спроба і частині людей вдалося вибратися на свободу. Евакуювалися загалом жінки з дітьми. Серед них була і Валентина (мати Ігоря). Літня жінка пройшла чимало кілометрів пішки, аби дістатись автобуса та виїхати з усіма іншими.
Через певний випадок Ігор не зміг вибратися звідти, бо якраз у той час, коли росіяни дозволили покинути підвал, чоловік Світлани пішов шукати паливо для обігріву…
– Лише 18 березня Ігор зателефонував мені на декілька секунд з іншого номера телефону,– розповідає Світлана. – Так, він був живий. І це було найголовнішим.
Стільки там всього відбувалося в Гостомелі та інших невеличких містечках поблизу Києва!
Буча, Ірпінь, Бородянка, Ворзель, Димер та інші містечка-герої. Їх мешканці заслуговують на вічну пам’ять, бо своїм життям врятували Київ від окупації.
Тільки наприкінці березня Ігоря звільнили українські військові, коли увійшли до Гостомеля.
Він пішки ще з декількома хлопцями дістався околиць Києва. Змучені, брудні, виснажені, але нарешті вільні…
– Життя – то найцінніший дар, який треба пильнувати як зіницю ока – сказав мій чоловік.
Мудрість нам дав Бог, щоб ми були розумними.
Зараз ми мешкаємо в Києві з чоловіком та нашими синами.
Хлопці відчувають себе захищеними та в безпеці, бо тато поруч. Для малих – це найбільше щастя.
Назарчик та Ігорьок ходять до Дитячого центру Благодійного фонду «Карітас-Київ», який нам допоміг у найважчий час у нашому житті.
Я радію від того, що мої сини почуваються щасливими.
Дівчата-педагоги роблять усе можливе, щоб діти реабілітувалися і адаптувалися.
Низький уклін працівникам Фонду, які підтримують тих, хто залишився сам на сам зі своїми проблемами та страхами.
Так хочеться, щоб війна нарешті скінчилася і діти ніколи не втрачали своїх батьків та не знали, що таке смерть.
Віра – дар від Бога. І зараз, коли ми втратили всі звичні сенси життя, коли саме життя щодня піддається загрозі, нерідко єдине, що ми все ще можемо – це не втрачати віри та надії.
