Олена Черненко – багатодітна мати із Києва. Жінка виховує трьох дітей: старшого сина Ярослава – 14 років; Єлисея – 12 років; Матвія – 7 років.
Дітки Олени, на жаль, мають фізичні вади, але родина намагається будь-яким способом забезпечити дітям повноцінне щасливе життя.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, родина з перших днів виїхала на дачу в село Вишняки Фастівського району Київської області.
Але сім’я не уявляла, що місце, в якому вони хотіли врятуватися від російського наступу, буде теж небезпечним через постійні обстріли та окупацію сусідніх сіл.
– На дачі ми переховувалися від артилерійських обстрілів, – розповідає жінка. – Не було ні однієї спокійної ночі, щоб можна було перепочити. Я, чоловік та наші хлопці ховалися в підвалі. На Єлисейчика це дуже вплинуло. Хоча зовні дитина виглядала доволі спокійною на відміну від інших моїх хлопців. Звичайно, усі ми були налякані. Інтернету там не було, тож дізнатися про те, що відбувається навколо, було складно. На дачі ми прожили до квітня. Дітки почали хворіти і ми з чоловіком вирішили, що треба повертатися…
– Олено, розкажіть, будь ласка, як ви дізналися про Благодійний фонд «Карітас-Київ»?
– Я знаю «Карітас-Київ» майже чотири роки. Вперше я побачила майстер-клас по лялькам- мотанкам, який проводив Благодійний фонд в Парку імені Тараса Шевченка. На той час мені дуже необхідна була психологічна допомога. Я шукала психолога для старшого сина Ярослава. Ось така випадкова зустріч привела мене до «Карітас-Київ». Особливо хочу подякувати психологині фонду Наталі Богданівні Сиротич. Саме завдяки її роботі та груповим заняттям, я змогла побороти депресивний стан, а моїм дітям була надана кваліфікована психологічна допомога. Спочатку на заняття в Дитячий центр «Карітас-Київ» ходив мій старший син Ярослав, а вже згодом і молодший Матвійчик.
– Олено, розумію, що в житті ви постійно стикаєтесь з багатьма проблемами, особливо це стосується здоров’я ваших діток. Можете розповісти історію вашої сім’ї?
– Мій середній син Єлисей має інвалідність. З чотирьох років у нього почали боліти ніжки. Крім цього, йому важко контролювати себе, він не може сфокусуватися на предметах, має погану пам’ять. Я водила його до школи для дітей з важкими вадами мовлення.
У два роки в дитини виявили ковзну пахову грижу. У 8,5 років Єлисей одного дня взагалі не зміг встати з ліжка. Я думала, що він просто не хоче йти на заняття, а виявилося все набагато складнішим. У дитини просто відмовили ноги. По щоках в нього текли сльози, він дуже злякався.
Я і сама була налякана. Ми повезли його в Інститут травматології та ортопедії НАМН України на обстеження…
У Київській міській дитячій лікарні №1 лікарі нам встановили страшний діагноз – ювенільний ревматоідний артрит. У Єлисея це захворювання викликало ураження суглобів та очей.
Захворювання генетичне.
Лікарі винесли свій вирок: дитині треба оформлювати інвалідність. Майже тиждень ми пролежали в лікарні. Після цього треба було жити якось далі та приймати важливі рішення.
Уже три роки Єлисей живе на хімічних препаратах. Він швидко втомлюється і йому важко знаходитись у компанії, де є багато людей. Тому дитина ходить до школи-інтернату №7 для дітей з важкими вадами мовлення.
Крім цього, зараз він займається дзюдо у спортивній школі Георгія Зантарая. Це йому дуже необхідно для здоров’я та розвитку координації рухів, незважаючи на те, що спорт він не дуже любить.
Що стосується мого старшого сина Ярослава та молодшого Матвійчика, то вони ходять до місцевої школи в Голосіївському районі. Але в синів теж є певні проблеми зі здоров’ям. Наприклад, у Матвійчика діагноз – збіжна акомодаційна косоокість, складний гіперметропічний астигматизм.
Але, незважаючи ні на що, мої діти – мої квіти. Для них я здатна зробити все, що потрібно, аби вони були здоровими та щасливими.
Я дуже радію тому, що моя доля перетнулась із Благодійним фондом «Карітас-Київ». Тут хлопці відродилися знову. І я цьому особисто рада. Викладачі в «Карітас-Київ» – це не просто професіонали своєї справи, це – люди з великим добрим серцем.
Ярослав і Матвійчик залюбки ходять на різноманітні майстер-класи до Дитячого центру.
Усе, що вони там роблять на заняттях з викладачами, зберігається ними на пам’ять. Для дітей кожний виріб чи малюнок – особливий предмет гордості та своєрідний оберіг.
Благодійний фонд «Карітас-Київ» допомагав нашій родині з того самого моменту, відколи я вперше звернулася до фонду.
За цей час ми отримали гігієнічні набори, індивідуальні дитячі набори, пелюшки, ліки, канцелярію та багато дитячих подарунків, особливо на різноманітні свята.
Ярослав навіть встиг у листопаді минулого року помандрувати з іншими вихованцями «Карітас-Київ» Польщею. Звідти хлопець повернувся щасливим та знайшов нових друзів.
Хотілося б, щоб заняття в «Карітас-Київ» й надалі продовжувалися, щоб діти мали змогу вчитися, отримувати нові знання, спілкуватися з друзями та пізнавати світ, у якому є багато цікавих подій.
