Одна моя хороша подруга запропонувала піти до Дитячого будинку, який вже певний час відвідували її знайомі. На той час в молодіжній спільноті при Церкві Миколая Доброго на Подолі ми щотижня збирались та багато обговорювали. В рамках цього обговорення була прийнята пропозиція відвідувати дітей сиріт з метою бути корисними суспільству і як спільнота, і як кожна особистість зокрема. А оскільки ми не мали ніякого досвіду подібного спілкування та праці з дітьми, то вибрали варіант приєднатись до тих, хто цей досвід має. Тож ми приєднались до молоді, яка не є при церкві, а просто мали проект відвідин Дитячого будинку і відвідували дітей вже певний час. Зустріч з багатьма з ними є теж беззаперечним даром, оскільки у них добре та велике серце, але це вже інша історія?
Діти, до яких ми прийшли, були різного віку (переважно підліткового) і мали досить різні життєві історії, чому потрапили туди. Я не хотіла б деталізувати, оскільки поважаю їх приватність, відзначу лише те, що навіть без деталізації по їх очах було помітно, що їм дуже бракує любові, а особливо це було відчутно, коли вони обіймали нас та не хотіли відпускати.
Почувши їх історії від вихователів та познайомившись з самими дітьми, я зрозуміла одну важливу на мій погляд річ: мало буде користі з наших відвідин, якщо ми будемо поряд тільки тому, що співчуваємо або жаліємо їх. Тому я намагалась всі ці 4 роки навчитись любити їх не через їх історії, а тому що вони чудові діти і в кожного з них чисте серце. Кожного з них справді є за що любити і не зважаючи ні на що, кожен з них має право на справжніх друзів, якими ми дуже старались для них стати.
Кожен наш візит зазвичай включає 2 обов?язкові частини: подарунки та спілкування. Ми завжди намагаємось приносити речі, які їм потрібні, але напевне найголовніше було приходити з відкритим серцем, бо нас вони чекали набагато більше ніж подарунки ? що було особливо приємним, але тим самим вимагало й вимагає досі відповідального ставлення до цих стосунків. Ми ходимо разом до музеїв, в кіно, в боулінг, на ролером, просто на прогулянки; робили валентинки, писанки (відповідно до свят), приходили зі св. Миколаєм, ставили вистави, дарували подарунки на свята та тим, хто випускається і т.п. Всього не перерахуєш, але особисто для мене найяскравішим спогадом є їх обійми та наші спільні співи в караоке.
За ці роки ми перестали бути молоддю, яка займається доброчинністю – діти стали для нас друзями. Багато з них вже мають інший дім і можливо не кращі умови ніж були раніше. Тепер вони мусять працювати в свої 16 або 17 років, живуть в гуртожитках з не найкращим комфортом; не мають можливості вчитись в престижних закладах. Дехто ще лишився під опікою Вихователів. Не зважаючи на це, особисто мені хочеться підтримувати стосунки надалі з ними усіма. Тому що великою мірою я відчуваю вдячність їм за те, що навчили нас відповідальності, старанності, скромності та щирості. Саме завдяки їм ми часто вчились бути терплячими, оскільки часом їх серце закрите, бо дуже зранене. Я не вважаю, що ми для них зробили щось особливе ? швидше навпаки. Саме завдяки таким добрим, нехай часом складним, але все ж добрим дітям ти вчишся бути людиною.
Ми завжди намагаємось приносити речі, які їм потрібні, але напевне найголовніше було приходити з відкритим серцем, бо нас вони чекали набагато більше ніж подарунки ? що було особливо приємним, але тим самим вимагало й вимагає досі відповідального ставлення до цих стосунків. Ми ходимо разом до музеїв, в кіно, в боулінг, на ролером, просто на прогулянки; робили валентинки, писанки (відповідно до свят), приходили зі св. Миколаєм, ставили вистави, дарували подарунки на свята та тим, хто випускається і т.п. Всього не перерахуєш, але особисто для мене найяскравішим спогадом є їх обійми та наші спільні співи в караоке.
«У кожного з них чисте серце, яке потребує твоєї любові» – якщо ти хочеш чимось допомогти, будемо дуже раді такі й співпраці. Дітей та сиротинців є дуже багато, тому твій вклад і пожертва завжди будуть актуальними. Звертатися можна до о. Романа Сиротича (097-1945911) та Ані Холодницької.