Тамарі Василівні 80 років. Коли слухаєш її, здається, що вона прожила не одне життя. У її словах біль, спогади й дивовижна сила, яка допомогла пережити війну, втрати й самотність.
«Я виїхала з Краматорська у той день, коли ще не знала, що вже завтра вокзалу не буде. Господь мене тоді зберіг…», -каже вона, злегка стискаючи руки. Її очі добрі, але в них тінь пережитого страху.
У рідному Краматорську Тамара Василівна прожила все життя. Працювала на машинобудівному заводі, підтримувала чоловіка, який був нагороджений орденами за сумлінну працю. Вони разом будували своє майбутнє, не знаючи, що на старість доведеться тікати від війни.
«Ми два місяці жили під обстрілами. Вікна вилітали, скло сипалось на підлогу, а я сиділа біля порога й молилася. Над хатою пролітали ракети – від аеродрому до заводу, і назад… Я тоді думала: головне, щоб не згоріти живцем».
Одного разу сусідка сказала, що зі своєю донькою виїжджатиме з міста у більш безпечні райони України, і запропонувала це зробити також і тамарі Василівні. Коли евакуаційний потяг рушив із вокзалу, жінка відчувала лише одне – страх і вдячність водночас.
«Кожні двадцять хвилин потяг зупинявся. Стріляють, люди кричать, плачуть, хтось молиться. Я думала: тільки б доїхати, тільки б залишитись живою».
Уже наступного дня після її від’їзду вокзал розбомбили росіяни.
«Бог мене тоді зберіг. І я це пам’ятатиму все життя».
До Києва тамара Василівна приїхала без нічого — лише з валізкою й вірою, що знайдуться добрі люди.
«Тут я нікого не знала. Але люди в Києві гарні. Одного разу сусідка принесла два бурячки й трохи часнику – каже: “Візьми, бо я маю більше”. І мені стало так тепло. Бо головне – не почуватися покинутою».
Так вона дізналася про Карітас-Київ. Її знайома, яка теж отримувала допомогу у Фонд, звернулася до благодійної організації з проханням взяти під опіку пані Тамару.. І вже за кілька днів до неї прийшли соціальні працівниці Карітасу.
«Прийшли Мар’яночка й Оля. Принесли продукти, спитали, як я, чим можуть допомогти. Я так розплакалась, бо давно ніхто не питав, як я живу».
Відтоді пані Тамара перебуває під опікою Фонду, отримуючи соціальну послугу «Догляд вдома» для людей похилого віку. Їй допомагають із приготуванням їжі, прибиранням, покупками, ліками, і головне: приходять поговорити, посміхнутися, просто побути поруч.
«Мар’яночка мені, як донька. Вона і вислухає, і підтримає. А я вже без неї не уявляю тижня. От приходить -і мені здається, що сонце зайшло в хату».
Попри все пережите: смерть доньки, евакуацію, втрату дому -Тамара Василівна не втратила любові до життя.
«Можна жити, поки віриш. Себе треба так налаштовувати, бо якщо здався — то вже не живеш».
Щодня вона дякує Богові за новий день, виходить на вулицю, дивиться на небо й шепоче коротку молитву: «Я жива, значить, треба жити далі». І мріє, щоб закінчилася війна. І щоб більше ніхто не тікав зі свого дому.
«Коли мир буде, я просто вийду надвір, вдихну й скажу: дякую, Господи, що ми дожили».
Для команди Карітас-Київ пані Тамара є прикладом того, як людська гідність і сила духу не зникають навіть після найтяжчих випробувань. Бо справжній успіх – не лише знайти дім після втрати. Це віднайти сенс і вдячність до життя. А поруч із тими, хто допомагає, навіть самотність може перетворитися на надію.
Карітас-Київ продовжує підтримувати людей похилого віку, щоб кожен відчував турботу, гідність і любов