Ця історія – цілий розділ із життя Києва. Наталії Сергіївні 70 років, вона народилася просто в серці міста, біля Михайлівського Золотоверхого монастиря.
«Я корінна киянка. Народилася там, де тепер знову сяють золоті куполи. Тоді монастир був зруйнований, залишилася лише трапезна. Там я й з’явилася на світ», — згадує жінка.
Її дитинство минуло серед товстих монастирських стін, у старій комуналці, де колись жили монахи. «Кімната десять метрів, кухня одна на дві сім’ї, туалет надворі, – усміхається Наталія Сергіївна. – Але то була намолена кімната. У нас ікони стояли на кожній полиці».
Вона говорить про це просто, зі щирістю. «Я відчуваю, коли Божа Мати поруч. І молюся до неї про Її заступництво».
Дитинство між заборонами і вірою
Наталія Сергіївна росла у час, коли про Бога говорили пошепки. «На Великдень нас, дітей, змушували прибирати площу перед церквою, поки там іде служба. Щоб люди бачили – ось, діти працюють, а не моляться».
Українською мовою говорити теж було небезпечно. У школі тільки російська. На роботі – теж.
«Якщо в черзі заговориш українською, одразу казали: “О, селючка, жолобиха”. Але я все одно говорила, бо це моя мова, мова моїх батьків».
Родина, що пережила Голодомор і війну
Її мама була родом із села Воронівка, пережила Голодомор 1932–1933 років. «Із великої родини живими залишилося лише троє: мама, дядько Яків і тітка Оксана. Мама ніколи не забувала тих, кого втратила. Молилася за них усе життя».
А батько Наталії Сергіївни сирота, якого ще малим віддали до дитбудинку під час революції. «Він не знав, хто він і звідки. Навіть дату народження йому вигадали, записали 29 лютого, бо високосний рік. Так і прожив з тією “вигаданою” датою».
Батько пройшов війну: працював техніком, обслуговував літаки. «У нього були нагороди, ордени. А після війни – хата під монастирем, де ми жили вдвох із мамою. Холодно, тісно, але то був наш дім».
«Мама була в концтаборі»
Історія мами – окрема трагедія. У 1941 році її, 21-річну, схопили на вулиці й відправили до Німеччини.
«Її вивезли у вагонах для худоби. Там працювала на полі, бачила, як палили людей, а попіл розсипали по землі. Звільнили її американці у Франкфурті-на-Майні. Після війни на Батьківщині на неї чекали не обійми, а підозра. Їй не давали паспорта. Казали, що вона була в Німеччині, отже зрадниця».
Освіта, праця і любов
Наталія Сергіївна закінчила радіомеханічний технікум. «Я вчилась на мікроелектроніці. Ті плати, що зараз у дронах, я з закритими очима зроблю. Працювала все життя на радіозаводі. Тяжка робота, але я її любила».
Мама і донька померли рано, але вона ніколи не втратила сили духу.
«Я поховала маму, потім дочку, потім батька. І думала, що все. Але Господь дав мені зустріти добру людину. Мій другий чоловік був простим майстром, мав золоті руки. Ми прожили 24 роки, і я вдячна за кожен прожий день».
Коли поруч є підтримка
Тепер Наталія Сергіївна живе сама, але зі світлом у серці. Поруч із нею – соціальні працівники Карітас-Київ. Вони допомагають із покупками, прибиранням, ліками, але для неї найцінніше – увага.
«Вони приходять, питають, як я. Не просто: “Що потрібно?”, а: “Як ви себе почуваєте?”. Це так важливо… Бо коли вже ніхто не дзвонить і не заходить — здається, що тебе немає. А вони приходять — і серце оживає».
Віра, що тримає
«Я народилася серед ікон, і, мабуть, тому Господь мене ніколи не залишає, — каже Наталія Сергіївна. — Я бачу добро в людях. І поки є такі, як у Карітасі, я вірю, що Бог є з нами».
Історія Наталії Сергіївни про гідність і віру, які не знищили ні війни, ні втрати, ні роки.
І про те, що навіть крізь роки можна бути сильною, коли поруч ті, хто бачить у тобі найперше людину.
Карітас-Київ продовжує підтримувати людей похилого віку, щоб кожен, хто пережив важкі часи, відчував любов, турботу й гідність. Проєкт C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / «Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома», який реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії, за підтримки Caritas Österreich.