Автор: News News

У невеликому, але дуже згуртованому куточку Дарницького району вже багато років живе спільнота, яка тримає фронт там, де кожен може зробити свій внесок. Її очолює Людмила Анатоліївна, керівниця органу самоорганізації населення, яка з 2008 року разом з мешканцями створює тут простір взаємної підтримки, відповідальності й допомоги іншим.

«Ми тут одна велика родина»

Сьогодні навколо орган самоорганізації населення (далі – ОСН) об’єднано понад сорок активних людей: місцеві мешканці й переселенці з Херсона, Маріуполя, Бердянська, Горлівки, Донецька. Хтось приходить щодня, а хтось – після роботи. Вони плетуть маскувальні сітки, в’яжуть шкарпетки для військових, допомагають із пакуванням та відправленням посилок, ремонтують приміщення чи просто підставляють плече тому, хто потребує підтримки.

Їхня спільна праця розпочалася ще у 2014 році – просто неба, у холод і спеку. Але з часом сили волонтерів стали зменшуватися, а потреби – тільки зростати. Саме тоді поруч став Карітас, який разом із місцевим священником створив комфортні умови для роботи: тепле приміщення, воду, місце для зберігання матеріалів.

«У нас тут другий дім. І тепло, і затишно, і є можливість працювати. А головне тут є відчуття, що ми потрібні», – ділиться Людмила.

Підтримка, яка мотивує продовжувати

Волонтери говорять, що допомога, яку вони отримують від Карітас-Київ, не лише про продукти. Це про увагу, про гідність, про чесне: «Ми вас бачимо».

Продуктові набори, які спільнота отримує завдяки партнерству Карітас-Київ із Food Bank Ukraine, є важливою опорою для людей похилого віку та ВПО, що допомагають іншим часто попри власні труднощі.

«Багато з того, що привозить Foodbank, ми самі б не змогли купити. Це велика підтримка. Це знак, що наша праця не марна», — каже керівниця ОСН.

Співпраця, що множить добро

Food Bank Ukraine працює з соціально відповідальним бізнесом, який передає продукти для благодійності.
Карітас-Київ – доставляє і передає їх тим, хто творить добро власними руками. Так народжується велика сила: коли бізнес, благодійність і громада стають поруч.

Там, де є підтримка, є незламність

Сьогодні в активі групи понад 12-15 постійних волонтерів. Деякі приходять щодня, деякі – у вихідні.
Є ті, хто пережив втрати. Є ті, хто одружився і виїхав. Є ті, хто тимчасово не може повернутися до волонтерства. Але всі вони – частина великої історії, що триває.

Волонтери одного з будинків Дарницького району – приклад того, як спільнота може стати силою, що об’єднує і надихає. Історія, що народилася у маленькому приміщенні, стала великим свідченням того, що перемога складається не лише з фронтових новин, а й з простих щоденних жестів: плетіння сіток, теплих розмов, продуктів, переданих з любов’ю.

Ця історія – цілий розділ із життя Києва. Наталії Сергіївні 70 років, вона народилася просто в серці міста, біля Михайлівського Золотоверхого монастиря.

«Я корінна киянка. Народилася там, де тепер знову сяють золоті куполи. Тоді монастир був зруйнований, залишилася лише трапезна. Там я й з’явилася на світ», — згадує жінка.

Її дитинство минуло серед товстих монастирських стін, у старій комуналці, де колись жили монахи. «Кімната десять метрів, кухня одна на дві сім’ї, туалет надворі, – усміхається Наталія Сергіївна. – Але то була намолена кімната. У нас ікони стояли на кожній полиці».

Вона говорить про це просто, зі щирістю. «Я відчуваю, коли Божа Мати поруч. І молюся до неї про Її заступництво».

Дитинство між заборонами і вірою

Наталія Сергіївна росла у час, коли про Бога говорили пошепки. «На Великдень нас, дітей, змушували прибирати площу перед церквою, поки там іде служба. Щоб люди бачили – ось, діти працюють, а не моляться».

Українською мовою говорити теж було небезпечно. У школі тільки російська. На роботі – теж.
«Якщо в черзі заговориш українською, одразу казали: “О, селючка, жолобиха”. Але я все одно говорила, бо це моя мова, мова моїх батьків».

Родина, що пережила Голодомор і війну

Її мама була родом із села Воронівка, пережила Голодомор 1932–1933 років. «Із великої родини живими залишилося лише троє: мама, дядько Яків і тітка Оксана. Мама ніколи не забувала тих, кого втратила. Молилася за них усе життя».

А батько Наталії Сергіївни сирота, якого ще малим віддали до дитбудинку під час революції. «Він не знав, хто він і звідки. Навіть дату народження йому вигадали, записали 29 лютого, бо високосний рік. Так і прожив з тією “вигаданою” датою».

Батько пройшов війну: працював техніком, обслуговував літаки. «У нього були нагороди, ордени. А після війни – хата під монастирем, де ми жили вдвох із мамою. Холодно, тісно, але то був наш дім».

«Мама була в концтаборі»

Історія мами – окрема трагедія. У 1941 році її, 21-річну, схопили на вулиці й відправили до Німеччини.

«Її вивезли у вагонах для худоби. Там працювала на полі, бачила, як палили людей, а попіл розсипали по землі. Звільнили її американці у Франкфурті-на-Майні. Після війни на Батьківщині на неї чекали не обійми, а підозра. Їй не давали паспорта. Казали, що вона була в Німеччині, отже зрадниця».

Освіта, праця і любов

Наталія Сергіївна закінчила радіомеханічний технікум. «Я вчилась на мікроелектроніці. Ті плати, що зараз у дронах, я з закритими очима зроблю. Працювала все життя на радіозаводі. Тяжка робота, але я її любила».

Мама і донька померли рано, але вона ніколи не втратила сили духу.

«Я поховала маму, потім дочку, потім батька. І думала, що все. Але Господь дав мені зустріти добру людину. Мій другий чоловік був простим майстром, мав золоті руки. Ми прожили 24 роки, і я вдячна за кожен прожий день».

Коли поруч є підтримка

Тепер Наталія Сергіївна живе сама, але зі світлом у серці. Поруч із нею – соціальні працівники Карітас-Київ. Вони допомагають із покупками, прибиранням, ліками, але для неї найцінніше – увага.

«Вони приходять, питають, як я. Не просто: “Що потрібно?”, а: “Як ви себе почуваєте?”. Це так важливо… Бо коли вже ніхто не дзвонить і не заходить — здається, що тебе немає. А вони приходять — і серце оживає».

Віра, що тримає

«Я народилася серед ікон, і, мабуть, тому Господь мене ніколи не залишає, — каже Наталія Сергіївна. — Я бачу добро в людях. І поки є такі, як у Карітасі, я вірю, що Бог є з нами».

Історія Наталії Сергіївни про гідність і віру, які не знищили ні війни, ні втрати, ні роки.
І про те, що навіть крізь роки можна бути сильною, коли поруч ті, хто бачить у тобі найперше людину.

Карітас-Київ продовжує підтримувати людей похилого віку, щоб кожен, хто пережив важкі часи, відчував любов, турботу й гідність. Проєкт C.A.R.E.S. – Community Advocacy and Resilient Mobile Care Services / «Адвокація в громадах та стійкі соціальні послуги з догляду вдома», який реалізується Caritas Ukraine, фінансується Федеральним міністерством соціальної політики, охорони здоров’я, догляду та захисту прав споживачів Австрії, за підтримки Caritas Österreich.

Тамарі Василівні 80 років. Коли слухаєш її, здається, що вона прожила не одне життя. У її словах біль, спогади й дивовижна сила, яка допомогла пережити війну, втрати й самотність.

«Я виїхала з Краматорська у той день, коли ще не знала, що вже завтра вокзалу не буде. Господь мене тоді зберіг…», -каже вона, злегка стискаючи руки. Її очі добрі, але в них тінь пережитого страху.

У рідному Краматорську Тамара Василівна прожила все життя. Працювала на машинобудівному заводі, підтримувала чоловіка, який був нагороджений орденами за сумлінну працю. Вони разом будували своє майбутнє, не знаючи, що на старість доведеться тікати від війни.

«Ми два місяці жили під обстрілами. Вікна вилітали, скло сипалось на підлогу, а я сиділа біля порога й молилася. Над хатою пролітали ракети – від аеродрому до заводу, і назад… Я тоді думала: головне, щоб не згоріти живцем».

Одного разу сусідка сказала, що зі своєю донькою виїжджатиме з міста у більш безпечні райони України, і запропонувала це зробити також і тамарі Василівні. Коли евакуаційний потяг рушив із вокзалу, жінка  відчувала лише одне – страх і вдячність водночас.

«Кожні двадцять хвилин потяг зупинявся. Стріляють, люди кричать, плачуть, хтось молиться. Я думала: тільки б доїхати, тільки б залишитись живою».

Уже наступного дня після її від’їзду вокзал розбомбили росіяни. 

«Бог мене тоді зберіг. І я це пам’ятатиму все життя».

До Києва тамара Василівна приїхала без нічого — лише з валізкою й вірою, що знайдуться добрі люди.

«Тут я нікого не знала. Але люди в Києві гарні. Одного разу сусідка принесла два бурячки й трохи часнику – каже: “Візьми, бо я маю більше”. І мені стало так тепло. Бо головне – не почуватися покинутою».

Так вона дізналася про Карітас-Київ. Її знайома, яка теж отримувала допомогу у Фонд, звернулася до благодійної організації з проханням взяти під опіку пані Тамару.. І вже за кілька днів до неї прийшли соціальні працівниці Карітасу.

«Прийшли Мар’яночка й Оля. Принесли продукти, спитали, як я, чим можуть допомогти. Я так розплакалась, бо давно ніхто не питав, як я живу».

Відтоді пані Тамара перебуває під опікою Фонду, отримуючи соціальну послугу «Догляд вдома» для людей похилого віку.  Їй допомагають із приготуванням їжі, прибиранням, покупками, ліками, і головне: приходять поговорити, посміхнутися, просто побути поруч.

«Мар’яночка мені, як донька. Вона і вислухає, і підтримає. А я вже без неї не уявляю тижня. От приходить -і мені здається, що сонце зайшло в хату». 

Попри все пережите: смерть доньки, евакуацію, втрату дому -Тамара Василівна не втратила любові до життя.

«Можна жити, поки віриш. Себе треба так налаштовувати, бо якщо здався — то вже не живеш».

Щодня вона дякує Богові за новий день, виходить на вулицю, дивиться на небо й шепоче коротку молитву: «Я жива, значить, треба жити далі». І мріє, щоб закінчилася війна. І щоб більше ніхто не тікав зі свого дому.

«Коли мир буде, я просто вийду надвір, вдихну й скажу: дякую, Господи, що ми дожили».

Для команди Карітас-Київ пані Тамара є прикладом того, як людська гідність і сила духу не зникають навіть після найтяжчих випробувань. Бо справжній успіх – не лише знайти дім після втрати. Це віднайти сенс і вдячність до життя.  А поруч із тими, хто допомагає, навіть самотність може перетворитися на надію.

Карітас-Київ продовжує підтримувати людей похилого віку, щоб кожен відчував турботу, гідність і любов

Це історія Надії Григорівни. Їй 92 роки, і її життя – підручник з історії ХХ століття: від голодомору та Другої світової війни до боротьби за існування на схилі літ. Вона – ветеранка праці та колишня інженерка, а сьогодні – підопічна соціальної послуги «Догляд вдома» від Карітас-Київ. Попри невимовний біль у кістках і величезні фінансові труднощі, вона називає свій нинішній час «райським життям».

Надія Григорівна народилася у 1933 році на Житомирщині. Її дитинство було позначене бідністю і голодом. Вона, найстарша із сімох дітей, уже малою мусила тяжко працювати: годувати корів і свиней, варити їсти та допомагати матері. Найбільш кричущі спогади пов’язані з війною.

«Ми такі були голодні. Ходили на поля, де була посаджена картопля. Збирали перемерзлі соплики з бульби – кожен брав коробочку, а вдома робили крохмаль. Кожен по стаканчику мав це випити, щоби врятуватися, щоби вижити»

Її батько повернувся з німецького полону лише у 1947 році. Хату, де вони жили, розбили німці, і сім’я була змушена цілу зиму спати в копиці сіна.

Єдиним порятунком і мрією для дівчинки була освіта, але вона розуміла, що коштів на навчання немає. Одного разу, працюючи у полі, вона побачила жайворонка.

«Я йому кажу: “Жайвороночку, жайвороночку, донеси мої слова до Бога. Я хочу дуже вчитися, але в мене немає змоги. Донеси моєму Богу, що я дуже хочу вчитися, і хай Він мені допоможе”. Ви знаєте, і Бог мене почув!»

І справді, попри всі труднощі, Надія Григорівна змогла отримати вищу освіту, ставши інженером-технологом. Та вже на пенсії жінка зіткнулася зі скрутою, яка виявилася не менш виснажливою, ніж повоєнний час. Вона пережила одразу дві складні й дорогі операції, ціна за які була більша за її можливості та доходи.

У той момент, коли фінансовий і фізичний біль стали нестерпними, їй на допомогу прийшли соціальні працівники від «Карітас-Київ». Вони не лише допомагають з побутом і приносять продукти, а й дарують щось значно цінніше – відчуття потрібності. Надія Григорівна не може стримати сліз, згадуючи про свою допомогу.

«Якби не ви… Я не знаю, що я робила б, Юлю. Я постійно вас згадую. Беру макарони – це дала Олічка, а Юлічка принесла. Ви не виходите з моїх вуст…»

Саме допомога від «Карітас-Київ» та участь небайдужих людей стали для неї запорукою спокою на схилі літ.

«Я так важко прожила своє життя. А зараз до мене прийшло райське життя. Повірте, у мене зараз райське життя. Хата є, в хаті є. Я маю що їсти, завдяки дівчаткам з Карітасу. Що мені треба ще? Я живу у Бога за пазухою, і за це я Йому дякую»

Така допомога — це не просто їжа чи догляд. Це повернення людям гідності та відчуття того, що вони не самотні. Завдяки всеохопній підтримці фахівців Карітасу такі історії, як історія Надії Григорівни, можуть мати щасливе продовження.

Сьогодні у просторі VCENTRI HUB відбувся круглий стіл «Сім’я, громада і держава: партнерство у забезпеченні прав людей похилого віку», ініційований БО «БФ «Карітас-Київ» у співпраці з громадськими та державними організаціями.

Захід став важливим майданчиком для фахового діалогу між представниками громадського сектору, правозахисниками, психологами, науковцями та державними інституціями. Обговорення охопило ключові виклики у житті людей похилого віку в Україні — від насильства та ізоляції до браку системної підтримки для осіб із деменцією та їхніх родин.

Учасники звернули увагу на:
– нормативно-правові прогалини в захисті літніх людей,
– психологічні особливості старіння й роль громади як простору інтеграції,
– потребу міжсекторальної взаємодії для забезпечення безпечної, гідної старості.

Окремий акцент — на необхідності практичної співпраці між державними службами, громадськими ініціативами та місцевими громадами. Цей міжгалузевий підхід визнано ключовим для подолання системних бар’єрів у сфері догляду, правового захисту й психоемоційної підтримки людей літнього віку.

Цей круглий стіл — це не лише обмін думками, а й формування спільного бачення. Ми переконані: лише у партнерстві громади, родини й держави можна забезпечити людям похилого віку не просто виживання, а гідне, наповнене життя.

Нічні вибухи не зупинили нас — адже коли йдеться про підтримку людей з інвалідністю, важливо діяти вже зараз!

Сьогодні Карітас-Київ зібрав комунальні та громадські організації за круглим столом «Об’єднані заради дії: партнерство для підтримки людей з інвалідністю в Києві», щоб обговорити ключові виклики, з якими щодня стикаються люди з інвалідністю у Києві.

Обговорили те, що болить і потребує рішень:
– стигма та ізоляція — досі реальність для багатьох;
– доступні соціальні послуги — потребує системних рішень;
– адвокація прав — спільна відповідальність кожного з нас.

Дякуємо усім партнерам, які долучилися до діалогу, поділилися досвідом та підкреслили: лише спільними зусиллями ми зможемо побудувати інклюзивне суспільство, де кожен почувається важливим.

БО «БФ «Карітас-Київ» прагне бути платформою, де народжуються зміни. Приєднуйтесь до нашої спільноти — разом ми творимо доступний Київ!