Автор: News News

Олена Вікторівна народилася 1937 року. Її дитинство припало на найважчі роки, коли війна зруйнувала мільйони життів, залишивши в серці болючі спогади. Під час війни разом із мамою вона опинилася в концтаборі в Німеччині.

«Я не можу сказати, що в мене вкрали дитинство, бо я іншого життя й не знала. Але ті роки мене дуже загартували. Була нестача всього: одягу, їжі, спілкування. Але я по натурі оптимістка й завжди знала, чого хочу. Багато не хотіла — лише мінімум».

Пані Олена пам’ятає день, коли бомбардували табір. Люди ховалися в бункері, стояли на колінах і молилися. «Ці 15 хвилин несамовитого жаху я пам’ятаю досі. Нас залишилося дуже мало», — згадувала вона зі сльозами. Її батько знайшов сім’ю вже після війни.

Після повернення додому життя родини не стало легшим. Батько Олени Вікторівни почав викладати, але це було небезпечно.

«Тато викладав математику, і за те, що згадував імена іноземних учених, його оголосили космополітом. Мама до смерті Сталіна навіть не працювала — жити було страшно».

Родина пані Олени була тісно пов’язана з освітою. Її батько, дідусь і бабуся були вчителями, а мати працювала в медичному інституті. Але найстрашнішою втратою для Олени стала репресія дідуся.

«За тиждень його не стало. У камері з ним сидів мамин учитель, який усе бачив. А прізвище у дідуся було Бандура. Уже одним із послідовників його ідей був чоловік маминої сестри, і він узяв це прізвище».

Юність Олена Вікторівна провела в Кам’янці-Подільському, куди переїхала навчатися. Однак життя в рідному місті довелося залишити, адже роботу знайти було важко. «50 років тому я покинула Кам’янець, бо там не було можливостей», — згадувала вона.

Спершу пані Олена закінчила фізико-математичний факультет і планувала викладати математику. «Я обожнювала математику. Це була моя любов. Але доля розпорядилася інакше», — казала вона. Її помітили ще під час навчання, адже вона акомпанувала хору та була активісткою. Це привело її до вступу на музично-педагогічний факультет.

Своє життя Олена Вікторівна присвятила викладацькій діяльності. Вона працювала викладачкою 55 років, із яких 38 — у музичній школі. «Мені було байдуже, скільки мені років і скільки років моїм учням. Я дуже любила свою роботу. А ще завжди казала: потрібно займатися тільки тим, що любиш, інакше неможливо».

У 26 років Олені довірили кураторство в інституті. Це стало для неї викликом, адже багато хто сумнівався: «Як можна було таку відповідальність дати молодій дівчині?» Але вона впоралася. «Я любила це. Навіть коли ще не було дозволено, ми проводили цікаві тематичні вечори. Це був час справжньої творчості».

Сімейного життя у неї майже не було. «На це просто не вистачало часу. Але я завжди шукала радість у дрібницях». З дитинства вона привчила себе заощаджувати, відкладаючи гроші з кишенькових витрат. «Я витрачала лише половину на пиріжок, а решту — на подарунки для мами або ялинкові іграшки», – згадує пані Олена.

Олена Вікторівна багато подорожувала, але завжди казала:

«Україна для мене найцікавіша. Кожного разу, коли я бувала за кордоном, запитувала себе: чи змогла б я тут жити? І відповідь завжди була “ні”. Я пам’ятаю Україну ще іншою, і мені болить те, що багато чого вже знищено».

Зараз Олена Вікторівна живе вірою й надією на краще. «Моя найбільша порада — завжди звертатися до Бога й виконувати 10 заповідей. Завжди питайте себе: чи сподобається Богу те, що я роблю?»

З теплотою вона говорить про соціальну працівницю Любов Миколаївну, з якою познайомилася завдяки рекомендації сусідки.

«Я звернулася до “Карітасу”, і ми зустрілися. Нічого незвичайного, але я дуже вдячна долі за цю зустріч».

Олена Вікторівна вміє знайти радість у кожній миті, і її історія — це приклад того, як можна любити життя, незважаючи на всі його труднощі.

Карітас-Київ став одним з переможців «Топ 100» — кращих практик партнерства влади та громади!

Ми щиро раді повідомити, що вже п’ятий рік поспіль наші ініціативи та зусилля отримують високу оцінку у рамках цього престижного національного рейтингу. Це підтвердження того, що спільна робота між громадським сектором, місцевими владними структурами та самими громадянами дає реальний результат.

У ці складні часи важливо мати надійних партнерів, з якими можна разом долати труднощі та будувати сильне, соціально відповідальне суспільство. Карітас-Київ не лише підтримує тих, хто перебуває в потребі, але й активно працює над розвитком програм, що сприяють соціальній згуртованості, забезпеченню прав людини та допомозі найбільш вразливим верствам населення.

Ми маємо ще більшу мотивацію рухатися вперед, впроваджувати нові проєкти та ініціативи, що сприятимуть соціальній єдності та підтримці ближніх.

Щиро дякуємо кожному з вас за довіру, підтримку й служіння!

Софія Іванівна — жінка, чиє життя назавжди змінила війна. Разом із сином, який має інвалідність, вона була змушена залишити рідний Первомайськ навесні 2022 року, коли обстріли й вибухи стали буденністю. «Я і не думала виїжджати, — згадує вона. — Думала, що буде, то і буде. Але мій онук, який із першого дня війни пішов до лав ЗСУ, наказав нам залишити місто. Він усе організував — і виїзд, і житло в Києві».

До столиці вони прибули наприкінці березня, а на облік Софія Іванівна стала вже у квітні. Проте адаптуватися до нового життя було нелегко.

«Перше, що мене зустріло, — це темний і холодний вокзал. У столиці все здавалося таким моторошним. Я довго звикала до нового життя, але навіть зараз почуваю себе спокійно тільки тоді, коли немає тривоги. Щойно вона починається — одразу головний біль, серце вистрибує з грудей. Новини дивитися просто не можу — хочеться плакати».

Важкі спогади з минулого також не дають спокою. У 1996 році її сина збила машина. «Водій утік, а син довго пролежав без допомоги, поки випадкові люди не викликали швидку. Завдяки лікарям і логопедам мій син вижив, але я пронесла цей біль через усе життя».

Війна принесла нові випробування.

«Через обстріли я досі не можу спати. Тільки найменший шорох — і сон утікає. А мені вже майже 70, і здоров’я зовсім не те».

Порятунком для душі стала церква.

«До війни я не була дуже релігійною, хіба що на свята заходила. Але зараз знайшла в церкві душевний спокій. Зустріла священнослужителя, який допоміг мені зрозуміти, що Бог завжди поруч».

Також Софія Іванівна отримала підтримку від «Карітас-Київ». 

«Карітас дуже допоміг мені в тяжкий час: психологічні консультації, ліки, просто добрі слова — усе це було безцінним. Я вдячна Богу за таких людей».

Попри всі труднощі, Софія Іванівна не втрачає віри та надії.

«Мої найкращі спогади — це мої діти. А зараз я щодня, о 9:00 ранку, віддаю шану нашим захисникам. Моя найбільша мрія — щоб настав мир, щоб війна закінчилася, і мій онук повернувся додому живим і здоровим». Її історія — це приклад сили, мужності та любові, які допомагають долати найважчі моменти життя.

Валентина Михайлівна — жінка з великим серцем, чия життєва історія є прикладом відданості, наполегливості й любові до людей. Народившись у невеликому селі в багатодітній родині, де вона була десятою дитиною, Валентина з дитинства мріяла про навчання. Школа стала її найбільшою пристрастю, адже саме освіта відкривала їй двері у нові можливості.

У шість років, всупереч тогочасним правилам, які дозволяли йти до школи лише з восьми, вона вмовила матір відправити її на навчання. Маленька Валя була надзвичайно старанною ученицею: вона швидко вчилася, дивувала вчителів своєю кмітливістю й невичерпною жагою до знань. Родина жила скромно, тому Валентина до сьомого класу писала на старих аркушах, а перший чистий зошит і нові валянки з’явилися у її житті лише тоді. Але ці труднощі лише загартували дівчину, мотивуючи досягати більшого.

«Закінчивши школу у 15 років, я здобула срібну медаль — першу в історії власної школи. Вступити до університету мріяла давно, але через вік мені довелося чекати. У 16 років, наполегливо підготувавшись, я нарешті стала студенткою математичного факультету. В університеті доводилося нелегко: я вперше потрапила до міського середовища, де всі навколо говорили про театри та виставки, яких я ніколи не відвідувала. Та я продовжувла наполегливо вчитися, завдяки чому успішно закінчила навчання».

Попри можливість залишитися у великому місті, Валентина обрала переїхати до маленького містечка, щоб викладати дітям. Усе своє життя вона присвятила освіті, вірячи, що знання — це найкращий подарунок, який можна дати молодому поколінню. Її уроки ставали для учнів не лише заняттями, а й справжніми відкриттями. Колеги цінували її за професіоналізм і людяність, а учні пам’ятали її як вчительку, яка надихала досягати більшого.

Не менш яскравою була й особиста історія Валентини Михайлівни. Своє кохання вона зустріла у потязі, кол один юнак, з яким вона згодом пов’язала своє життя, випадково зайняв місце дівчини. Їхній шлюб став прикладом справжньої любові та підтримки, які вони зберігали до самої смерті чоловіка. Втрата коханого, а згодом і доньки, стала важким ударом для Валентини, але вона продовжує черпати сили у спілкуванні зі своїми онуками. Двоє її онуків, хоч і є військовими й не завжди мають можливість бути поруч, усіляко підтримують бабусю.

Валентина Михайлівна залишається активною й навіть заснувала благодійний фонд для дітей із соціально вразливих родин.

Сьогодні Валентина Михайлівна є підопічною напряму «Догляд вдома». Соціальна працівниця допомагає пані Валентині у повсякденному житті: придбанні продуктів, приготуванні їжі, прибиранні. Про Карітас вона відгукується з теплотою: 

«Карітас для мене — це не просто допомога. Це люди, які дарують тепло і віру в те, що ти не самотній. Я так радію коли до мене приходить Галина і я бачу її щиру зацікавленість в моїх історіях, те, що вона розпитує про книги, які я маю, адже я відчуваю що мене розуміють». 

Керівниця напряму «Догляд вдома» Ольга Гранчевська зазначає: «Валентина Михайлівна — приклад життєлюбності й оптимізму. Ми щиро раді допомагати їй і бачити, як її світло і досі надихає інших».

Історія Валентини Михайлівни — це нагадування про те, що любов до своєї справи, сила волі та віра в людей здатні змінити не лише власне життя, а й життя тих, хто поруч.

Пані Ірина з чоловіком вже пережили чимало труднощів. Після часткової окупації їхнього рідного краю на Луганщині у 2014 році вони залишили дім і почали все з нуля на підконтрольній Україні території. Вони знайшли нове житло, побудували новий побут, почали заново жити. Однак, минуле постійно нагадувало про себе, залишаючи біль і тривогу за рідний край. Втім, пара продовжувала рухатися вперед, маючи надію на краще.

Та коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, родині Ірини довелося залишити і цей дім. Спочатку вони знайшли тимчасовий прихисток у Дніпропетровській області, але навіть там їм не вдалося залишитися надовго, бо війна продовжувала наступати. Їхнє житло було зруйноване вщент. Дорога привела їх до Київської області, до села Тарасівка. Виснажені і розгублені, Ірина та її чоловік намагалися знайти хоча б частинку стабільності, яка так раптово зникла з їхнього життя.

Чоловік Ірини зазнав двох інсультів і потребував постійного лікування. Фінансово це стало великим випробуванням для їхньої сім’ї, яка залишилася без дому і засобів до існування. У ці важкі часи знайомі порадили Ірині звернутися до благодійного фонду «Карітас-Київ». 

«Там ми і познайомились з кейс-менеджером, — розповідає пані Ірина. — Вона уважно вислухала нас, побачила нашу потребу і надала необхідну допомогу. Нам проконсультували з документами, допомогли з пошуком житла, надали необхідні засоби для побуту — набори хімії та продуктів».

Особливо важливою для сім’ї стала допомога на лікування. Фонд запропонував програму компенсації витрат на перебування в лікарні. Це була надзвичайно актуальна підтримка, оскільки дозволяла продовжити лікування чоловіка і хоча б трохи зменшити фінансовий тягар.

«Сьогодні українці стикаються з обставинами, які на перший погляд руйнують все їхнє життя. Люди, які звертаються до Кризового центру, часто відчувають повну безвихідь. Наше завдання — допомогти їм оцінити свої потреби, скласти план виходу з кризи, знайти ресурси і, що важливо, повернути віру у майбутнє».

Комплексний підхід, за словами кейс-менеджера, допомагає побачити людину цілісно: «У випадку з Іриною ми змогли надати юридичну підтримку, допомогу з пенсійного забезпечення і соціального захисту ВПО, забезпечити психологічну підтримку та лікування».

Пані Ірина знайшла у фонді справжню підтримку та розуміння. Їй вдалося відчути, що навіть у найтемніші часи є люди, готові підтримати та допомогти, даючи можливість почати знову. Сьогодні вона дивиться у майбутнє з обережною надією, а її слова вдячності звучать як особливий символ тих, хто не зламався і не втратив віру навіть у найважчі моменти.

Андрій Сергійович народився в далекому 1938 році в родині політичних репресованих у Нижньому Тагілі. Його дитинство минуло серед поневірянь і випробувань.

«Мама казала, що я двічі помирав від голоду. Я був опухлий, і якось один чоловік, теж політрепресований, підійшов до мене, побачив і віддав свій пайок – шматок хліба. Цей хліб врятував мене».

Пізніше ця історія стала для нього символом незламної людяності, того, як навіть у темні часи люди можуть ділитися останнім.

Батько Андрія Сергійовича був кримським татарином, якого розкуркулили і відправили на заслання через невеликий виноградник в Криму.

«Тата тоді вивезли на лісозаготівлі, і там він отримав травму, – згадує Андрій Сергійович. – Його доправили до медпункту, де працювала молода медсестра. Це була моя мама. Вони одразу покохали одне одного, але їм суворо заборонили одружуватися. Але кохання не зламали навіть заборони НКВД».

Після завершення строку заслання родина вирушила до Києва, щоб допомагати у відбудові міста. «Ми з мамою і татом переїхали, коли в Києві ще було дуже важко жити. Я вступив у школу, закінчив десять класів і потім пішов до будівельного технікуму. Тато був будівельником, то й я пішов його шляхом. Я був активний, і для всіх був Андрій, хоча батьки дали мені ім’я Айдер».

Однак хлопцеві, задля кращої долі, довелося принести в жертву навіть своє ім’я.

«Якось мене викликав керівник партії, – згадує Андрій Сергійович. – Він сказав: “Ти ж розумієш, що з таким ім’ям і по-батькові нічого не досягнеш? Проси батька щоб він змінив ім’я з Сеід-Халіль на Сергій, а Айдер зміни на Андрій”, – Тоді вибору особливо не було. Довелось змінити імена щоб я мав майбутнє».

Його життя і надалі було сповнене випробувань. Юний Андрій влаштувався працювати і викладати в технічному ліцеї, а згодом перейшов до роботи в хімічній промисловості, що передбачало часті відрядження.

«На одному підприємстві стався випадок, я отримав отруєння, – каже він з гіркотою. – З того часу я маю інвалідність. Це мало великий вплив на моє здоров’я і на сім’ю. Тоді ми з дружиною розлучилися, але залишилися у добрих стосунках».

Свою людяність Андрій Сергійович виявив, коли у 2005 році долучився до «Карітасу» як волонтер, допомагаючи дітям. Пізніше його самого запросили як учасника проекту «Турбота про літніх». «Карітас для мене – це і підтримка, і розрада, – говорить він. – Зараз я майже не бачу, тож рідко виходжу з дому. Коли приходить соціальний працівник, це справжнє свято. Вони не просто допомагають – вони підтримують».

Андрій Сергійович дуже любить музику і часто згадує зустрічі з друзями, де вони співали.

«Зараз, коли слухаю пісні, іноді мені здається, що повертаюся в ті часи, коли ми збиралися на чаювання і співали».

Очі чоловіка вже майже не бачать, але серце і досі чує мелодії минулого.

«Дні з Карітасом – одні з найкращих у моєму житті, бо це дні, коли я не один, коли поруч є підтримка. Я вдячний за кожну хвилину спілкування, за розмови, які стають для мене як ковток повітря».

Фахівці Кризового центру зазвичай консульують людей, які опинилися в складних життєвих ситуаціях, в офісі за адресою: м. Київ, вул. М. Берлінського, 15 (ст. м. Дорогожичі). Однак бувають випадки, коли людина не має можливості самостійно дістатися офісу. Тоді до неї виїжджають фахівці — кризовий консультант, кейс-менеджер, а за потреби й юрист. Вони відвідують людину за місцем фактичного проживання (в межах Києва та Київської області), щоб дізнатися про її ситуацію, вивчити потреби й разом знайти способи адаптації на новому місці.

Зокрема, з метою вивчення потреб і надання допомоги внутрішньо переміщеним особам, які постраждали внаслідок війни, було здійснено виїзд у с. Демидів Київської області до родини з Донецької області. До складу родини входять пенсіонерка, жінка з інвалідністю І групи та 13-річна дитина. Основні запити цієї сім’ї стосувалися забезпечення базових потреб і отримання юридичної консультації щодо компенсації за зруйноване житло.

Під час соціального супроводу сім’ї було надано рекомендації щодо психологічної підтримки, зокрема для дитини. Фахівці наголосили на важливості адаптації та соціалізації дитини, яка зараз навчається онлайн. Також родина отримала інформацію про Простір, дружній до дітей, де проводяться майстер-класи, групові та індивідуальні заняття з психологом, аніматорами й соціальним педагогом.

Родині також порекомендували оновити пенсійне посвідчення бенефіціарки відповідно до актуальної групи інвалідності та оформити для дитини статус «Дитина, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів». Жінка з інвалідністю І групи, яка пересувається на кріслі колісному, висловила бажання працювати онлайн. Фахівці надали їй контакти організацій, які допомагають з перекваліфікацією та працевлаштуванням, а також допомогли в реєстрації на отримання гуманітарної допомоги чи сертифікатів на продуктові набори від благодійних організацій.

Робота з бенефіціаркою та її родиною триває — фахівці Кризового центру продовжують надавати консультації та допомагати в адаптації до нових умов. Наша мета — підтримати родини, що опинилися в складних обставинах, і допомогти їм повернутися до стабільного життя.

Якщо ви або ваші близькі потребуєте підтримки, звертайтеся до Кризового центру за адресою: м. Київ, вул. М. Берлінського, 15 (ст. м. Дорогожичі), або за телефоном 0672890875. Фахівці центру завжди готові допомогти з юридичними консультаціями, психологічною підтримкою та соціальним супроводом.