Світлана Пучок – багатодітна мати із Києва. Вона має п’ятьох дітей: найстаршу доньку Олю (23 роки), Марію (20 років), Поліну (15 років), Богдана (9 років), Максима (7 років).
У квітні 2020 року в родини трапилося горе. Світлана втратила чоловіка, а діти – найулюбленішого татуся та єдину підтримку й опору родини.
– Було дуже складно, я відчувала себе на той час знесиленою і безпорадною, – ділиться своїми спогадами жінка. – Здавалося, що в мене не вистачить сил впоратися з горем, яке охопило нашу родину. На той час у всьому світі панувала пандемія Covid-19 і нашій родині було дуже важко.
Я не бачила серед усіх цих подій виходу, просто не знала, як мені надалі жити з дітьми… Саме у цей складний час, завдяки одному із моїх знайомих колег, я познайомилася з Благодійним фондом «Карітас-Київ». Отримавши телефон Благодійного фонду від колеги, зателефонувала і неочікувано для себе отримала всебічну допомогу. «Карітас-Київ» не залишив нашу родину самотньою і став допомагати нам. Ми отримали продуктові набори, а з моїми найменшими дітками працювали педагоги-психологи «Карітас-Київ». У моєї Полінки був емоційний стрес. Вона не могла впоратися зі своїми емоціями через смерть батька. Завдяки соціальним педагогам та психологам фонду, які проводили з нею різноманітні тренувальні психологічні вправи на заняттях, дали свій результат. Через певний час Поліна почала почувати себе набагато краще. Я теж, на жаль, для самої себе – дуже емоційна людина. І, якби не «Карітас-Київ», навряд чи б самостійно впоралася зі своїм стресом. «Карітас-Київ» у прямому сенсі витягнув мене із депресії. Дуже вдячна пані Наталії Сиротич, Аліні Дуля, Ірині Дрозд, Уляні Приходько та іншим дівчатам за підтримку нашої родини.
– Пані Світлано, розкажіть, будь ласка, що змінило для вас і вашої родини 24 лютого 2022 року?
– Війна внесла свої корективи в життя нашої родини. По-перше, мені не було, куди їхати. Наша квартира знаходиться на 16 поверсі багатоповерхівки. Було дуже страшно, особливо, коли скрізь лунали вибухи. По-друге, ми мали намір спочатку поїхати до батьків мого чоловіка у Бровари, але відхилили цей варіант, оскільки будинок знаходиться неподалік військової частини. Тоді вирішено було їхати у Вінницьку область. На деякий час нам надали прихисток наші знайомі.
А згодом, у березні, ми всією родиною виїхали до Словаччини. Нас запросила моя подруга, яка вже більше 20 років там мешкає. Разом з іншими українцями, а це понад 130 сімей-переселенців з різних куточків України, нас розмістили в урядовій Здравниці. Це такий санаторій. Деякий час ми могли мешкати у цьому оздоровчому комплексі на безкоштовній основі. Але цей прихисток був тимчасовим, бо утримувати таку кількість людей довгий час не було можливості.
До нашої Здравниці якось із офіційним візитом приїхав Голова Національної ради Словаччини Борис Коллар. Він ознайомився з умовами перебування українських біженців. Так я і познайомилася з ним ближче. Це дуже щирий чоловік, який потурбувався про нас і особисто допоміг моїй родині. Була складна ситуація, коли я дізналася про необхідне операційне втручання щодо мене через діастаз та грижу. А старша донька Оля ось-ось мала народити другу дитину. Від однієї лише думки, що ми можемо залишитися в такому стані на вулиці, було жахливо. Чужа країна, незнайомі люди… До кого звертатися за допомогою?
Дякувати Богові, що ми зустріли Бориса. Із власних коштів він заплатив ще за два тижні перебування моєї родини в санаторії. Мені зробили операцію, а донька своєчасно народила малюка.
Словаки – добрі, щирі, прості люди. Вони чистосердні, людяні. Приємно, що іноземці піклуються про українців, допомагають у всьому. Тобто, не має такого розподілу на свої та чужі.
У жовтні 2022 року ми повернулися додому в Київ. Сподіваюся, що мандри нашої родини на цьому закінчаться. А наступного разу, коли доведеться їхати за кордон, то лише на відпочинок і з великою перемогою нашої країни над російськими загарбниками.
Я дякую людям і Богу, що на моєму життєвому шляху зустрілися добрі люди, які у своїх серцях мають багато милосердя. Зараз горе у кожної родини, а найстрашніше те, що страждають діти.
Але я не втрачаю надії і вірю, що вони вистоять і стануть найкращими українцями. Останнім часом наша родина виконує правило: щовечора, коли збираємось усі гуртом, розповідаємо один одному про щасливі та радісні події, які трапилися за день. Це дуже допомагає і заряджає на позитив. Від цього я радію, що хоч якось можу дати дітям розраду. Мені, як матері, хочеться, щоб мої Богданчик та Максим були схожими на свого батька. Для них він завжди був справжнім прикладом.
Мої діти – це мої крила, підтримка, моє життя.
Хочеться, щоб у кожної дитини нашої країни було майбутнє. А наші діти якомога довше залишалися дітьми. Безтурботними, веселими, радісними.
Побажаю дітлахам здоров’я і добра, безтурботного щасливого дитинства, батьківської любові. Нехай небо над головою завжди буде мирним, а кожен новий день – добрим і цікавим.
