Ірині 62 роки, вона родом із Енергодара. Півроку жінка разом з чоловіком жили в окупації. Спершу сильного страху вони не відчували, навпаки була гордість за жителів Енергодара. Коли окупанти під’їжджали до міста, то 22 тисячі людей вийшли до в’їзду і не пустили колону окупантів.
«Усього у місті було 50 тисяч осіб і майже половина вийшла боротись з окупантами. Страху не було – лише гордість», – розповідає Ірина Ткаленко.
Важко було фізично і психологічно. У місті не працювали аптеки, магазини та банки. Пані Ірина прокидалась о 4-й ранку, щоб купити хліба, адже черги були довгі.
«Головним завданням було вижити», – каже жінка.
Однак згодом, коли у липні почались регулярні обстріли , а на базарах можна було зустріти кадирівців – ставало страшно. Болісно було й чути, що у знайомих на міні син підірвався.
З болем Ірина згадує й той день, коли виїжджали з міста. Окупанти забирали у цивільних машини, знущались з чоловіків та викидали речі людей. Страшно було їхати сірою зоною. На дорозі часто зустрічались міни, водій намагався обережно їх усі об’їхати, аби зберегти життя людей.
«Ми виїхали до Запоріжжя, нас там зустріли волонтери, нагодували», – додає пані Ірина.
За словами жінки, це був останній евакуаційний транспорт, на якому можна було виїхати. Вже після Запоріжжя Ірина разом з чоловіком поїхала до Києва.
«Хочу подякувати киянам і волонтерам, які допомагають людям. Неймовірно добрі люди живуть у столиці», – розповідає Ірина.
Про благодійний фонд «Карітас-Київ» жінка дізналась від знайомих. Ірина отримала продуктовий набір, подушку, ковдру, рушник та постільну білизну .
«Коли я потрапила у Карітас, то зустріла приємного фахівця кризового центру Дениса. Він був дуже уважний, всі наші проблеми вислухав та вирішив. Ми йому неймовірно вдячні», – каже Ірина.
У Києві жити важко, дуже дороге житло. Однак жінка молиться і вірить, що зовсім скоро зможе повернутись до свого рідного міста.
«Намагаємось жити, нещодавно з чоловіком відсвяткували річницю весілля. Віримо у ЗСУ і нашу перемогу!», – Ірина Ткаленко.
