Олена Вікторівна народилася 1937 року. Її дитинство припало на найважчі роки, коли війна зруйнувала мільйони життів, залишивши в серці болючі спогади. Під час війни разом із мамою вона опинилася в концтаборі в Німеччині.
«Я не можу сказати, що в мене вкрали дитинство, бо я іншого життя й не знала. Але ті роки мене дуже загартували. Була нестача всього: одягу, їжі, спілкування. Але я по натурі оптимістка й завжди знала, чого хочу. Багато не хотіла — лише мінімум».
Пані Олена пам’ятає день, коли бомбардували табір. Люди ховалися в бункері, стояли на колінах і молилися. «Ці 15 хвилин несамовитого жаху я пам’ятаю досі. Нас залишилося дуже мало», — згадувала вона зі сльозами. Її батько знайшов сім’ю вже після війни.
Після повернення додому життя родини не стало легшим. Батько Олени Вікторівни почав викладати, але це було небезпечно.
«Тато викладав математику, і за те, що згадував імена іноземних учених, його оголосили космополітом. Мама до смерті Сталіна навіть не працювала — жити було страшно».
Родина пані Олени була тісно пов’язана з освітою. Її батько, дідусь і бабуся були вчителями, а мати працювала в медичному інституті. Але найстрашнішою втратою для Олени стала репресія дідуся.
«За тиждень його не стало. У камері з ним сидів мамин учитель, який усе бачив. А прізвище у дідуся було Бандура. Уже одним із послідовників його ідей був чоловік маминої сестри, і він узяв це прізвище».
Юність Олена Вікторівна провела в Кам’янці-Подільському, куди переїхала навчатися. Однак життя в рідному місті довелося залишити, адже роботу знайти було важко. «50 років тому я покинула Кам’янець, бо там не було можливостей», — згадувала вона.
Спершу пані Олена закінчила фізико-математичний факультет і планувала викладати математику. «Я обожнювала математику. Це була моя любов. Але доля розпорядилася інакше», — казала вона. Її помітили ще під час навчання, адже вона акомпанувала хору та була активісткою. Це привело її до вступу на музично-педагогічний факультет.
Своє життя Олена Вікторівна присвятила викладацькій діяльності. Вона працювала викладачкою 55 років, із яких 38 — у музичній школі. «Мені було байдуже, скільки мені років і скільки років моїм учням. Я дуже любила свою роботу. А ще завжди казала: потрібно займатися тільки тим, що любиш, інакше неможливо».
У 26 років Олені довірили кураторство в інституті. Це стало для неї викликом, адже багато хто сумнівався: «Як можна було таку відповідальність дати молодій дівчині?» Але вона впоралася. «Я любила це. Навіть коли ще не було дозволено, ми проводили цікаві тематичні вечори. Це був час справжньої творчості».
Сімейного життя у неї майже не було. «На це просто не вистачало часу. Але я завжди шукала радість у дрібницях». З дитинства вона привчила себе заощаджувати, відкладаючи гроші з кишенькових витрат. «Я витрачала лише половину на пиріжок, а решту — на подарунки для мами або ялинкові іграшки», – згадує пані Олена.
Олена Вікторівна багато подорожувала, але завжди казала:
«Україна для мене найцікавіша. Кожного разу, коли я бувала за кордоном, запитувала себе: чи змогла б я тут жити? І відповідь завжди була “ні”. Я пам’ятаю Україну ще іншою, і мені болить те, що багато чого вже знищено».
Зараз Олена Вікторівна живе вірою й надією на краще. «Моя найбільша порада — завжди звертатися до Бога й виконувати 10 заповідей. Завжди питайте себе: чи сподобається Богу те, що я роблю?»
З теплотою вона говорить про соціальну працівницю Любов Миколаївну, з якою познайомилася завдяки рекомендації сусідки.
«Я звернулася до “Карітасу”, і ми зустрілися. Нічого незвичайного, але я дуже вдячна долі за цю зустріч».
Олена Вікторівна вміє знайти радість у кожній миті, і її історія — це приклад того, як можна любити життя, незважаючи на всі його труднощі.