Це історія Надії Григорівни. Їй 92 роки, і її життя – підручник з історії ХХ століття: від голодомору та Другої світової війни до боротьби за існування на схилі літ. Вона – ветеранка праці та колишня інженерка, а сьогодні – підопічна соціальної послуги «Догляд вдома» від Карітас-Київ. Попри невимовний біль у кістках і величезні фінансові труднощі, вона називає свій нинішній час «райським життям».
Надія Григорівна народилася у 1933 році на Житомирщині. Її дитинство було позначене бідністю і голодом. Вона, найстарша із сімох дітей, уже малою мусила тяжко працювати: годувати корів і свиней, варити їсти та допомагати матері. Найбільш кричущі спогади пов’язані з війною.
«Ми такі були голодні. Ходили на поля, де була посаджена картопля. Збирали перемерзлі соплики з бульби – кожен брав коробочку, а вдома робили крохмаль. Кожен по стаканчику мав це випити, щоби врятуватися, щоби вижити»
Її батько повернувся з німецького полону лише у 1947 році. Хату, де вони жили, розбили німці, і сім’я була змушена цілу зиму спати в копиці сіна.
Єдиним порятунком і мрією для дівчинки була освіта, але вона розуміла, що коштів на навчання немає. Одного разу, працюючи у полі, вона побачила жайворонка.
«Я йому кажу: “Жайвороночку, жайвороночку, донеси мої слова до Бога. Я хочу дуже вчитися, але в мене немає змоги. Донеси моєму Богу, що я дуже хочу вчитися, і хай Він мені допоможе”. Ви знаєте, і Бог мене почув!»
І справді, попри всі труднощі, Надія Григорівна змогла отримати вищу освіту, ставши інженером-технологом. Та вже на пенсії жінка зіткнулася зі скрутою, яка виявилася не менш виснажливою, ніж повоєнний час. Вона пережила одразу дві складні й дорогі операції, ціна за які була більша за її можливості та доходи.
У той момент, коли фінансовий і фізичний біль стали нестерпними, їй на допомогу прийшли соціальні працівники від «Карітас-Київ». Вони не лише допомагають з побутом і приносять продукти, а й дарують щось значно цінніше – відчуття потрібності. Надія Григорівна не може стримати сліз, згадуючи про свою допомогу.
«Якби не ви… Я не знаю, що я робила б, Юлю. Я постійно вас згадую. Беру макарони – це дала Олічка, а Юлічка принесла. Ви не виходите з моїх вуст…»
Саме допомога від «Карітас-Київ» та участь небайдужих людей стали для неї запорукою спокою на схилі літ.
«Я так важко прожила своє життя. А зараз до мене прийшло райське життя. Повірте, у мене зараз райське життя. Хата є, в хаті є. Я маю що їсти, завдяки дівчаткам з Карітасу. Що мені треба ще? Я живу у Бога за пазухою, і за це я Йому дякую»
Така допомога — це не просто їжа чи догляд. Це повернення людям гідності та відчуття того, що вони не самотні. Завдяки всеохопній підтримці фахівців Карітасу такі історії, як історія Надії Григорівни, можуть мати щасливе продовження.