Анастасія Подпалова – переселенка з Херсона. Жінка зараз мешкає в Києві з 6-ти річною донькою Уляною, чоловіком та батьками в одному із районів столиці.
Анастасія поділилася з нами своїми спогадами щодо повномасштабного вторгнення Росії.
– На момент повномасштабного вторгнення вся наша родина була вдома, – розповідає Анастасія. – Рано вранці 24 лютого мене розбудив чоловік і сказав, що розпочалася війна. Спочатку важко було в це повірити, але вибухи повернули до реальності. Я злякалася за Улю…
На околицях стояла наша тероборона, чоловіки почали зводити блокпости. Місто вмить стало невпізнаним. Люди ховалися по домівках, діти не гралися на майданчиках. Життя неначе вмить зупинилося.
Росіяни зайшли до Херсона на початку березня. Вони проводили зачистку місцевого населення, особливо чоловіків. Було багато жертв серед цивільного населення, зокрема, – місцевих чоловіків з тероборони. Коли пізніше зайшли до міста Росгвардія та ФСБ, взагалі стало страшно виходити на вулицю. Спецслужби Росії почали забирати проукраїнсько налаштованих людей, зупиняли і перевіряли телефони. Хто до них потрапляв, того забирали до катівень і звідти більше ніхто не повертався. Тож вийти на вулицю навіть у власних справах чи до магазину – був великий ризик.
Тим паче, що продуктів в магазинах майже не залишилось. Вони працювали, але не було підвозу товару. Росіяни нічого з продуктів не завозили та наші фури з товаром теж не впускали в місто. Почалася стихійна торгівля, Херсон неначе повернувся в 90-ті роки.
– Россия здесь навсегда. Мы у себя дома…– чули херсонці з усіх боків.
Ми постійно жили у страху, бо над нашим будинком летіли ракети на Миколаїв та точилися бої навколо міста.
Відразу наша родина не виїхала з міста, бо сподівалися, що все завершиться і в чоловіка була на той час ще робота.
Але з кожним новим днем ставало все страшніше та небезпечніше. Ми з донькою спали в коридорі. Мою Уляночку починало трусити від страху. Панічний настрій переслідував щомиті.
На початку квітня мій чоловік вивіз мене з донькою з міста. Залишатися там ми вже не могли…
Коли виїжджали з Херсона, основний напрямок на виїзд у бік Миколаєва був закритим, тому довелося рухатися в іншому. На машині зробили надпис «Діти», повісили білі стрічки і виїхали.
Зізнаюся, що було дуже страшно. Ми не знали, що на нас чекає, адже попереду – невідомість.
Колони машин рухалися уздовж узбіччя в напрямку Миколаєва. Дорослі з переляканими дітьми намагалися якомога швидше виїхати з небезпечного місця, але через кожні двісті-триста метрів стояли пости з російськими військовими, на яких зупиняли автомобілі.
Кожну машину ретельно обшукували разом із речами пасажирів.
Дорога виявилася дуже довгою і емоційно виснажливою. На психічний стан впливали побачені нами розстріляні автомобілі на дорогах та військова техніка. Часто зупинялися по дорозі, бо доводилося пропускати колони російських танків та БТР-ів.
Через дев’ятнадцять годин ми змогли дістатися Кривого Рогу. Тоді були настільки щасливими, коли побачили український прапор та наших військових, просто неможливо передати словами…
Також не можу не згадати про той випадок, коли ми тільки но заїхали до міста. Змучені, виснажені тривалою дорогою… У вікно нашого авто постукав чоловік, який проходив поруч та простягнув гроші моєму чоловікові. Нас це дуже здивувало. Незнайома людина просто вирішила нам чимось допомогти, бо розуміла, що ми вимушені переселенці та тікаємо від війни.
Я про цей випадок згадую щоразу. Українці – дійсно згуртована нація.
У Кривому Розі наша родина перебувала недовго. Потім поїхали до родичів у Черкаську область. Згодом – до Кременчука.
У Кременчуці ми теж потрапили під обстріли, оскільки там, де мешкали, знаходився неподалік Кременчуцький нафтопереробний завод.
На початку травня 2022 року чоловік отримав пропозицію щодо роботи в Києві і ми не вагаючись виїхали до столиці.
На сьогоднішній день вже якось трішки облаштувалися на новому місці.
Дякую усім небайдужим, хто допомагав моїй родині стати на ноги в ці важкі часи і зараз допомагає. Особливо хочу подякувати вашому фонду.
БФ «Карітас-Київ» взяв мою дитину під свою опіку та подарував їй багато позитивних емоцій, цікавих зустрічей та знайомств. Вона залюбки відвідує усі заняття в Дитячому центрі
«Карітас-Київ» та ходить до «Простору, дружнього до дитини». На власні очі бачу, як моя дитина ожила. Вона стала більше спілкуватися з однолітками, у її очах знову з’явився вогник.
Для мене, як для кожної матері, це дуже важливо.
Поки наша родина будує життя тут, у Києві.
Звичайно, повернутися до рідного міста мріє кожний із нас. Але всьому є свій час.
В українців украли життя, в українських дітей – дитинство. Тільки жага до перемоги не згасає і з кожним днем стає все сильнішою. Бо колись ми обов’язково повернемо своє і відбудуємо все наново.
