24 лютого — день, який назавжди змінив життя багатьох українців. Для Лариси Миколаївни та її матері він став початком нелегкого шляху в пошуках безпеки. Їхнє рідне місто було одним із перших, яке опинилося під окупацією, тому вони ухвалили рішення залишити свій дім. Дорога була сповнена страху та невизначеності, але завдяки допомозі волонтерів їм вдалося вчасно виїхати.
«Було дуже страшно, – зізнається пані Лариса, – не знали, чи доберемося, чи буде безпечно. Спочатку доїхали до Бахмута, але й там стало небезпечно. Наступним містом став Дніпро, де ми зупинилися в центрі для переселенців». Всупереч всім труднощам, вони продовжували свій шлях, переїжджаючи з одного міста в інше, ночуючи в тимчасових притулках. Так тривала їхня подорож до нового дому.
«Наша квартира повністю розбита… від неї нічого не залишилося, – каже Лариса Миколаївна зі смутком. – Єдине сподівання тепер – отримати компенсацію від держави. Ці виплати могли б полегшити життя, допомогти облаштуватися та адаптуватися до нових умов».
На щастя, у Києві їх прихистила військовослужбовиця, яка дозволила їм жити у своїй квартирі без обмеження в часі. Лариса Миколаївна та її 85-річна мама, Лідія Олександрівна, нарешті змогли трохи перепочити після постійної невизначеності. Однак і тут їхні труднощі не закінчилися.
Ще до війни пані Лариса мала серйозні проблеми зі здоров’ям. Після двох інсультів вона майже не могла розмовляти, а рухливість однієї руки та ноги була втрачена. Під час чергового медичного огляду лікарі порадили операцію на нозі. Однак під час втручання виявилося, що ситуація значно гірша, ніж очікувалося, і ампутація стала необхідною. Це стало сильним ударом для Лариси Миколаївни.
«Як же ж так жити?» – часто повторює вона, коли стикається з черговими труднощами. Її життя тепер залежить від візка, а будинок, де вони живуть, зовсім не пристосований для людей з інвалідністю. Немає пандуса, і кожен день – це боротьба з новими фізичними бар’єрами. Однак, навіть це не змусило Ларису Миколаївну зламатися.
У її житті є одна особлива розрада – їхня кішка Туся. Вона з ними вже кілька років і стала справжнім джерелом радості та тепла. Туся відчуває, коли господині важко, і завжди підходить, тихо муркоче, заспокоюючи своєю присутністю.
«Туся – це наша маленька радість. Коли зовсім важко, вона завжди поруч, лягає біля нас і дивиться своїми очима, ніби все розуміє», – з посмішкою розповідає Лариса Миколаївна, гладячи свою улюбленицю.
Пані Лариса залишається оптимісткою, особливо коли думає про свою родину.
«Важко, але онук мені сказав: “Бабусю, ми ще з тобою станцюємо”».
Ці слова дають їй сили боротися далі, незважаючи на біль і труднощі. Тепер її головна мета – стати на чергу для протезування, щоб повернути частину мобільності та незалежності.
Однак Лариса Миколаївна не одна в цій боротьбі. Великим розрадником для неї став соціальний працівник із «Карітас-Київ», який регулярно відвідує родину. Він не тільки допомагає з хатніми обов’язками, такими як прибирання та закупівля продуктів, але й купує необхідні ліки для Лариси Миколаївни та її мами. Крім фізичної допомоги, він також надає важливу емоційну підтримку. У важкі моменти, коли здається, що сили вже на межі, соціальний працівник стає тим, хто допомагає триматися та не опускати руки.
Ця історія – приклад того, як навіть у найскладніші часи людська сила духу та підтримка ближніх допомагають вистояти і йти далі. Лариса Миколаївна не здається, продовжує доглядати за своєю матір’ю та мріє про день, коли зможе зробити перший крок на новому протезі.