Андрій Сергійович народився в далекому 1938 році в родині політичних репресованих у Нижньому Тагілі. Його дитинство минуло серед поневірянь і випробувань.
«Мама казала, що я двічі помирав від голоду. Я був опухлий, і якось один чоловік, теж політрепресований, підійшов до мене, побачив і віддав свій пайок – шматок хліба. Цей хліб врятував мене».
Пізніше ця історія стала для нього символом незламної людяності, того, як навіть у темні часи люди можуть ділитися останнім.
Батько Андрія Сергійовича був кримським татарином, якого розкуркулили і відправили на заслання через невеликий виноградник в Криму.
«Тата тоді вивезли на лісозаготівлі, і там він отримав травму, – згадує Андрій Сергійович. – Його доправили до медпункту, де працювала молода медсестра. Це була моя мама. Вони одразу покохали одне одного, але їм суворо заборонили одружуватися. Але кохання не зламали навіть заборони НКВД».
Після завершення строку заслання родина вирушила до Києва, щоб допомагати у відбудові міста. «Ми з мамою і татом переїхали, коли в Києві ще було дуже важко жити. Я вступив у школу, закінчив десять класів і потім пішов до будівельного технікуму. Тато був будівельником, то й я пішов його шляхом. Я був активний, і для всіх був Андрій, хоча батьки дали мені ім’я Айдер».
Однак хлопцеві, задля кращої долі, довелося принести в жертву навіть своє ім’я.
«Якось мене викликав керівник партії, – згадує Андрій Сергійович. – Він сказав: “Ти ж розумієш, що з таким ім’ям і по-батькові нічого не досягнеш? Проси батька щоб він змінив ім’я з Сеід-Халіль на Сергій, а Айдер зміни на Андрій”, – Тоді вибору особливо не було. Довелось змінити імена щоб я мав майбутнє».
Його життя і надалі було сповнене випробувань. Юний Андрій влаштувався працювати і викладати в технічному ліцеї, а згодом перейшов до роботи в хімічній промисловості, що передбачало часті відрядження.
«На одному підприємстві стався випадок, я отримав отруєння, – каже він з гіркотою. – З того часу я маю інвалідність. Це мало великий вплив на моє здоров’я і на сім’ю. Тоді ми з дружиною розлучилися, але залишилися у добрих стосунках».
Свою людяність Андрій Сергійович виявив, коли у 2005 році долучився до «Карітасу» як волонтер, допомагаючи дітям. Пізніше його самого запросили як учасника проекту «Турбота про літніх». «Карітас для мене – це і підтримка, і розрада, – говорить він. – Зараз я майже не бачу, тож рідко виходжу з дому. Коли приходить соціальний працівник, це справжнє свято. Вони не просто допомагають – вони підтримують».
Андрій Сергійович дуже любить музику і часто згадує зустрічі з друзями, де вони співали.
«Зараз, коли слухаю пісні, іноді мені здається, що повертаюся в ті часи, коли ми збиралися на чаювання і співали».
Очі чоловіка вже майже не бачать, але серце і досі чує мелодії минулого.
«Дні з Карітасом – одні з найкращих у моєму житті, бо це дні, коли я не один, коли поруч є підтримка. Я вдячний за кожну хвилину спілкування, за розмови, які стають для мене як ковток повітря».